Книги про вічне

Двоє наших земляків-письменників, членів Національної Спілки письменників України Микола Жулинський та Сергій Гуля цими серпневими днями відзначають своє 65-річчя.
Перший є досить відомою не лише в Україні творчою особистістю. Крім письменницького хліба, їсть він і нелегкий хліб науковця, громадського та державного діяча, академіка НАНУ. Українець-патріот, який живе радощами і болями свого народу.
У колишніх Новосілках Млинівського району, а тепер Набережному Демидівського, де 65 років тому народився Микола Жулинський, його й досі пам»ятають друзі та однолітки як просту, допитливу та гостру розумом людину, яка виросла в справжнього академіка, лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка.
Нині Микола Жулинський мешкає і працює в столиці нашої держави. Та добре пам»ятає напівсирітське дитинство, непрості роки навчання в Дубенському педучилищі, слюсарування на Луцькому електроапаратному заводі, працю трубозгинальником, навчання на факультеті журналістики Київського державного університету, роботу в Інституті літератури імені Тараса Шевченка… А ще творіння своїх нарисових, літературознавчих книг, в яких аналізував творчість багатьох великих творців української та зарубіжної літератури.
Другим серпневим 65-річником є Сергій Гуля. Його творчість на тлі набутків академіка Миколи Жулинського бачиться дещо скромнішою. Але й вона позначена щирістю та щедрістю душі. Народившись у селі Мухарів, що в сусідній Хмельниччині, він стоптав не одного черевика на крутистих життєвих дорогах. Було шахтарювання на Донбасі, навчання в Харківському політехнічному, тривала праця в Сибіру, де і почав писати прозу.
З 1982-го Сергій Гуля живе і працює в Рівному. Автор збірок “Яблуневий цвіт”, “ У село до матері”, “Лотова вишня”, “За стіною прозорою”, “На вістрі ножа”. Тут і оповідання, і повісті. Про кожне з цих видань можна вести розлогу мову. Одначе з моєї пам»яті ніяк не вивітрюється один із життєвих епізодів, пов»язаний із творчістю Сергія Гулі.
Коли побачила світ його збірка оповідань “У село до матері”, я її отримав у подарунок з автографом. Прихопив я цю збірку з собою в дорогу, коли вирушив на провідини батьків у рідне подільське Городище.
А вже після завзятої косовиці у батьківському старому саду, коли облився холодною криничною водою, посмакував найнеперевершенішим у світі маминим червоним борщем, узяв ряднину та подаровану книжечку і влігся її читати під розлогою і знайомою до кожної гілочки яблунею. Відчайдушно пахла скошена трава, гуділи бджоли, забивав подих аромат спілих яблук, перегукувалися півні, подавав голос Дружок… Пахло дитинством, юністю батьків і власною…
І ось мимоволі очі побігли рядками першого, другого, третього… останнього оповідань. Прочитав одним подихом. І ніби вдруге народився!
То були рядки мови душі, залюбленої в світ і зболеної його тривогами. У ту мить так хотілося потиснути руку автору книжечки осіннього кольору з тепер уже святою, як батьківське ім»я, назвою. Глибокою, проникливою, зрозумілою і повчальною.
Ту гарячу сльозу ношу під серцем і досі. Сергієвої мами вже нема. Немає й моїх батьків. Та його подорож у село до матері залишається найміцнішою кладкою, що веде мою пам»ять через ріку літ до найріднішого берега, на якому видніються постаті мами і тата, постаті вічної любові й вічної печалі. Спасибі тобі за це, старший колего і земляче. Із серпнем, що духмяниться спілими життєвими плодами.
Юрій БЕРЕЗА,
Рівне.