Прощання з любов»ю

Завжди думала, що кохання зникає тому, що розбивається об пороги непорозуміння, висихає через мілину почуттів. Але, слухаючи розповідь моєї героїні, дивувалася. Любов може втопитися у своїй же величі та глибині. “Хіба ж може любові бути забагато?”, – хотілося запитати жінку. “Може”, сумно відповіла оповідачка. І не люди сказали це, а її любов. Прошептало так і її серце, назавжди прощаючись із світлим, але вмить похмурнілим зрадженим почуттям.
Як Тоня молила своє стражденне серце, аби відпустило воно скоріше її велику любов. Тому і втікала від місця свого кохання. Збайдужіле від зради, її серце глухо чахкало не в ритм сьогодення. “Ось тільки сякі – такі речі зберу і в далеку дорогу, нарешті, й полегшає”, – думала жінка. Відрядження сама випросила. Втікала від любові, щоб та згинула назавжди з її життя. Ховалася за відстанню.
Чому ж втікала жінка від кохання? Зрадило воно її? Ні! Як розповідала, занадто багате, велике, глибоке, сильне й безмірне було її кохання. А світ сьогодні не прийняв такої любові. Що світ! Коханий відштовхнув її велич, бо така вона вимагала відповідної.
Несла її стрімка швидкість потяга, тільки колеса відстукували знову ж не в ритм її згорьованого серця. А серце тріпотіло, винувате в тому, що почуття викохало занадто сильне, не потрібне для сьогоднішнього світу. Роздумувала: “Треба ж випустити ці почуття на волю, нехай злітають над світом, щоб ще комусь запалити такий пломінь, як у її душі.” І прислухалася до серця, а воно, страхаючись болючого вакууму, стискалося в грудочку, затискаючи почуття. Вмовляла жінка своє серце. А чи послухає ? А біль спопеляв її, бо хіба ж можна словами розказати, що залишає нерозділене кохання.
Це тепер вона знає, що було нерозділене. А тоді…
Летіла назустріч Антону, який приваблював неординарністю натури, талантом і небаченою делікатністю. “Таких уже й не буває, – не раз думала. – За що ж їй такий подарунок?” – запитувала себе. І поспішала назустріч, аби ж тільки покликав. Залишала все : незавершені справи, обов»язки… Цікаво було їй спілкуватися з ним, неначе прилучала до душі ще якесь багатство. Просто б дивитися в очі, коли він думає бути поруч. Розповідати йому про буденне, як про щось неперевершене. А ще мріяли разом про майбутнє… У них був свій світ, в якому були лише вони вдвох. Так тоді думала Тоня.
Але поруч був ще й інший світ, що так і прагнув зазирнути, хоча б у шпаринку до їхнього. І таки заглянув. Спочатку здивовано: хіба ж так буває ? А потім насторожено: чи ж так довго буде. І вже нахабно: чим би завадити? Всунувся цей світ зі своїми повчаннями й осудом. Від того стало все незрозумілим у Тоні й Антона.
Тоня прагнула зустрічей, як і раніше спрагло дарувала кохання, розсипаючи його довкола коханого. Їй, здавалося, що лагідне слово, велике почуття, безмежна відданість, допоможе перемогти Антону всі проблеми світу і зберегти їхню любов. Їхню? Чи ж?
Тоня розповідала йому про розквітлий сад, який відцвітаючи, суцвіттям розстилає білосніжні пелюстки додолу, ніби промовляючи до людей: “Це вам весна дарує”. А люди необережно топталися, не помічаючи ніжного цвіту, все поспішали кудись. Весна проходила, а Тоня все ще виспівувала по-весняному своє кохання: красиво, пристрасно, ніжно. Як вона його любила. І, здавалося, що її любов ніяким мірилом не виміряти.
І не знала, що її безмірну й щиру любов сплюндрують, стопчуть. Ні, не люди, а її коханий. І “опаде” ця любов, як і пелюстки з весняного саду.
А на зміну весні прийшло літо. На зміну ж любові – зрада. Літо пестило люд, природу, а у душі Тоні вже була зима. Заморозив її почуття коханий. Сказав, що втомився від її вірної, безмежної любові. Зустрічі зменшував, ховаючись за зайнятістю, та відстанню. А одного разу, зазирнувши у вічі жінки, побачив таку печаль і страждання, що аж злякався. В її очах плакала відкинута любов, плакала від самотності й нерозуміння, від своєї непотрібної величі.
– Я не потребую такої любові, не потребую, – вигукнув. – Хочу спростити наші зустрічі, лиш до потрібних стосунків. Ти маєш вибрати. Чекати й сподіватися на зустріч. Або забути мене. Любов не повинна бути нав»язливою. Вона величнішає чеканням, – сердито тлумачив ази любові Антон.
Облетіли всі пелюстки з Тониної квітки любові. Усі до єдиної впали до ніг. Їй і самій хотілося впасти на коліна, щоб вимолити, випросити ще хоча б крихти кохання. Душа сполохано притихла, здавалося, ще мить і заголосить на весь світ, викричить ту спопеляючу велич любові, що вже не вміщалася в серці жінки. Але тихо попросила:
– Відпусти, просто зараз, відпусти мене і мою любов. Не визначай їй кордонів. Не відчитуй за неправильну мою любов, що вже заважати тобі стала, дратувати тебе. Я не знала, що її може бути забагато, і що саме тоді вона перестає цінуватися. Ти всю до крихти відпусти, так щоб я зараз її, всю зібрала і ніколи більше не поверталася.
Так, вона стала, справді, заважати мені. Тісно стало від такої любові. Більше нікому не дає в моєму серці місця. А серце хоче волі, – пробував пояснити свої слова Антон.
Тоня встала й пішла, важко несучи свою любов. Але жінка ще не знала, що найважче попереду. Кожна хвилина була спокутою за любов, чеканням, сум»яттям, прощанням… Вмирала любов важко, болюче. Інколи так хотілося вигукнути: “Коханий, захисти нашу любов, вона єдина в світі”. А світ сміявся з її любові, над її стражданнями, над такою глибиною почуття. Тоня виплакувала любов тихими сльозами, щоб ніхто не бачив.
Ось і відвозив її потяг усе далі від місця її кохання.. Аби забути навічно. І нікому не сповідати свого сорому. Сльози крапали, бо ж за вікном темніла ніч, у вагоні ніхто не заважав. Ні, вона теж втомилася думати, плакати. “На хвилину б спочити думкам”, – просилася сама в себе. Хотілося забуття. Ритмічний стукіт коліс, плавне похитування вагона, все ж заколисали, зморену безсонням, жінку. Я, вислухавши її розповідь, запитаннями не заважала. Про що ж ще питати?
Обличчя Тоні висвітлилося, усміхнулися радістю куточки вуст. Напевно, вона йшла сном свого кохання. І снився їй делікатний доторк вуст коханого. Вона знову любила, долюблювала уві сні зневірену й нещасну свою любов. Там вона, любов, була справжньою. У житті ж, як бачите, певною грою, тимчасовими акторськими мініатюрами фальші. Якби ж тоді про це знала Тоня… Бідна, нещасна любов у викривленому людському дзеркалі. “Не творіть, люди, такої”, – хотілося і мені викрикнути, захищаючи Тонину любов.
У високості неба позичити хочу безмежжя…
Тільки там у любові нема берегів.
І не випливе гниль
З призамуленого прибережжя,
Й чистоти не засмітить,
І сяйва своїх кришталів…

Тетяна ЛУКІВСЬКА,
Рівне.