Зорина кохання

– Що це ? – врешті, спитала стомлена душа.

– Любов, – відповіло серце.

– Ні ! Це Твоя сльоза, – підказував вітер, обійнявши свіжим подихом жінку.

– Це та, вчорашня сльоза, яку, ти розмазуючи на обличчі, зіштовхнула на волосся. Ображена й згорьована сльоза завмерла і замерзла, а на світанку заблискотіла в сонячних промінцях і стала зорею твого кохання. Я не зміг видмухати й висушити, коли обціловував твої сльози, таким великим було її бажання жити. Я цілував твої очі, а вони плакали. Ти плакала. Чому? Ні, мовчи, я знаю, чому ти плакала. Я бачив вас удвох, бачив як розминулися ваші шляхи. Ти плакала, бо любила, плакала, бо не мала права любити. А любов жила, звеличувалась, була така пломениста, що зігріла твою сльозу і вона перетворилася у вічну зоринку твоєї любові. А тепер вона іскритиметься допоки житимеш ти, – шепотів пестливо вітерець, благаючи жінку не плакати. Вона вже не плакала, не сердилась на ніжну крапельку, що залишилася єдиною пам’яттю її недозволеного кохання.

– Залиши її у своїй душі і… житимеш, ще любитимеш, – тихо хтось прошепотів поруч.

– Це серце, – стиха сказала сама до себе жінка, притуливши долоню до грудей і… посміхнулася. – Любитиму, житиму... Зіронька зникла. – Загубилася? – сполохано перепитала себе.

– Ні, – відповіло серце, – вона тут, навічно вмостилася, бо вічна любов. І хоча приходить неочікувана і дивно тривожить, хвилює, не питаючи згоди, але не залишає ніколи тих, кого обрала. Тим і жива її вічність.

А Любов промовляла:

Я хочу бути зорею, полум’яніти віками,

Я хочу бути твоєю, й не розминутись шляхами…

Чи ж відрікатися від любові… недозволеної?

Тетяна ЛУКІВСЬКА,
Рівне.