“ОРЛАНОВА” РЯТІВНИЦЯ

Стояла похмура осінь 1948-го. Тут, на Кореччині, як і по всій багатостраждальній Україні, заповзято нишпорили сталінські поплічники, винюхуючи сліди українських повстанців. Село Жорновка було не винятком. У ньому час від часу з»являлися зненацька енкаведисти, бо знали, що десь тут переховуються упівці.
Українські повстанці й справді в цьому селі перечікували небезпеку. Місцем схову повстанців стало обійстя Ганни Юрчук. Вдова разом зі своїми дітьми – неповнолітніми Марією, Андрієм та 23-річною Яриною дали прихисток чотирьом повстанцям на псевдо “Орлан”, “Чмелик”, “Кнопка” та “Микола”. Перезимувати хлопці вирішили у власноруч викопаній криївці. Розташувалася вона в саду Юрчуків, над стежкою, на яку ступала нога не одного енкаведиста, але так і не відчула, що зовсім поруч принишкли ті, кого вони давно розшукують…
Власне, переховувати повстанців багатодітна вдова погодилася з острахом. Адже знала, на що може наразитися. У селі вистачало “борців з українським буржуазним націоналізмом”.
Утім, одного дня за чиєюсь продажницькою здогадкою у двір Ганни Юрчук і зайшли енкаведисти. Малих Марію та Андрія не чіпали. А ось матір і старшу доньку взялися допитувати. Ярину один із них так несамовито схопив за коси та так люто просичав: “Скажи правду!”, що мати з ляку тільки й змогла сказати:
– Шукайте! Знайдете – буде ваша слава!
Шукали. Але не знайшли. Сім»я мовчала. А найстарша Ганнина донька, яка була вже заміжня у сусідньому селі, навіть і здогадки не мала, коли гостювала у рідних, про криївку у батьківському саду. Ярина ж з матір»ю старанно готували повстанцям їжу, носили потаємки її в схованку, прали одяг…
– У той час страх не покидав ні на хвилину, – пригадує зі слізьми на очах старенька Ярина Юрчук. – Але повстанців сам на сам із бідою не полишали. Прийшли у наш двір хлопці в листопаді, а полишили схованку у квітні. Ті п»ять місяців наша сім»я таки перетерпіла. І благословила “Орлана” та його друзів у незвідану дорогу, хвилюючись, щоб ті не потрапили до рук енкаведистів. Стояла весна 1949-го…
А в листопаді 1952-го, незадовго до смерті “батька народів”, за Яриною та її матір»ю сталінські поплічники таки прийшли. Хтось виказав повстанських рятівників. У сирітській хаті залишили малолітню Марію та неповнолітнього Андрія. Хлопця відразу й зі школи вигнали як члена “бандитської родини”, попри те, що дуже гарно навчався.
Мати Яринина опинилася в чернігівській тюрмі. А Ярину спочатку чекали тюремні стіни в Рівному, Львові, Одесі, Чернігові. А далі – Сибір. Тортури і важка щоденна праця – то були звичайні будні дівчини-політкаторжанки із Жорновки. З чотирьох тюремних років два останні видалися легшими. Уже не було Сталіна, владний режим почав “люднішати”. Тож робота в артілі та на фермі була певною віддушиною для Ярини. Зрештою, і матір Ярини після двох років перебування за колючим дротом випустили на волю. “Змилувалися”.
У рідний дім Ярина повернулася в 1956-му.
– У селі по-всякому ставилися до мене та моєї матері, – розповідає політкаторжанка. – Одні по-вовчому блимали на нас очима, інші холодно віталися, ще інші співчували…Так і жили, сподіваючись рано чи пізно дізнатися про долю чотирьох повстанців, яких переховували…
– І дізналися? – нетерпляче запитую.
– Про “Орлана” дізналася три роки тому, – відповідає сумно співбесідниця. – Коли його ховали в Києві. Сусід по телевізору почув і сказав. А брата він після тюремних поневірянь раз таки провідав. Про трьох інших повстанців нічого не чути…
Нині Ярина Юрчук доживає віку в Тучинському пансіонаті. З нею тут ділять долю ще 64 літніх мешканців. І мало хто з них здогадується, що ця квола вісімдесятирічна жіночка, якій уже і з ліжка важко звестися, належить до українців-патріотів, котрі були небайдужими до долі своєї України, боронили її як могли. Чоловіка вісім років тому поховала. Матір – ще раніше. Залишилися родини сестри та брата. Але утруднювати їм життя не хоче. Тож опинилася в цьому затишному і сумному водночас пансіонаті. Колектив закладу, очолюваний Олександром Демчуком, прагне бодай якось полегшити життя немічних і літніх, таких, як Ярина Юрчук. Проблем вистачає. Та мають же право ті, хто з різних причин переступив поріг пансіонату, вік по-людськи довікувати! Тож і клопочуться Олександр Демчук і його помічники біля цих бабусь і дідусів, забезпечуючи нехай і не зовсім домашній, але затишок.
У кімнаті, де мешкає рятівниця повстанців, ще три бабусі. Охайно зодягнені, причепурені. Щось перемовляються, поки розмовляю з бабусею Яриною. А коли та починає плакати, вгамовують добрим словом. Коли ж попросив у своєї співрозмовниці дозволу сфотографувати, краєм ока вловив, як її сусідки по ліжку зачванилися. Ніби давні подруги, які разом починали життєву дорогу. А може, вони й разом її починали? Тільки вибрали різні стежки. У Ярини Юрчук стежка і досі біжить над криївкою в батьківськім саду, яка прихистила “Орлана” та його побратимів у ті далекі повоєнні роки.
Сергій ДОЛЕНКО,
Корецький р-н.