Рівне:

Створення та просування сайтів

Сповідь матері

Таке життя 26-бер, 2009, 18:049 prov 1 950
Щастя материнства... Від кого чи від чого залежить, що часом воно стає тяжким хрестом всього життя?
Із Зоєю ми однокласниці. Після школи вона першою із класу вийшла заміж, разом з чоловіком Іваном збудували новий дім. Один за одним народились троє синів, потім довгождана донька. Діти підростали, міцнішало господарство. Здавалося б, що усі випробування уже позаду, а попереду спокійне і розмірене сімейне життя.
Не так сталось, як гадалось. Розвал Союзу тяжко позначився на житті сім’ї. Міцний гігант – колгосп перетворився в руїну, а жителі трьох навколишніх сіл залишились без роботи.
Саме в цей нелегкий час Зоя народила ще одну дитину – сина Андрійка. В селі таємниць немає, звичайно, я також чула про її несподівану біду дитину-інваліда. Часто бачила хлопчика в церкві, коли він допомагав батюшці Олександру. Але весь жах трагедії, яку довелось пережити цій невисокій жінці, я відчула і змогла серцем зрозуміти лише після розповіді-сповіді, у якій вона щиро поділилась пекучим болем, що вже багато років терзає її душу...
Безсонними ночами шукала відповідь на питання, розв’язок яких, мабуть, до останніх днів життя буде невіддільним від її єства.
Як змиритись із тією стіною, яка відділяє її сина від світу щастя і надії?
Як допомогти йому, німому, вижити серед жорстокості, байдужості сьогодення?
Де знайти стежку, яка виведе її дитину із вакууму глухоти?
Як через власні клопоти, жалі та хвороби не лишити глухонімого сина сам на сам із своєю важкою долею?
...Лише коли Андрійку виповнилось три рочки, в Рівненській обласній лікарні підтвердились мамині підозри, і жахливий діагноз „глухонімий” пролунав як безжальний вирок долі.
Так тихо і впевнено у їх життя увірвалась біда. Але материнське серце не перестає надіятись і чекати дива. Лікарні від районної до столичної нічого не дали. Лікарі ховали очі і розводили руками...
Скільки церков відвідала вона з глухонімим сином. Щонеділі причащала і молила-благала у Господа милості. Не могла приховати сліз, коли після служби Андрій вдома брав „Біблію” і старався голосно читати. Від тієї картини у неї серце обливалось кров’ю, а в душу поволі заповзав відчай...
Вона боялась відпустити Андрія від себе у далекий безжалісний світ, хоч і розуміла, що більше за мамину любов і ласку хлопчику потрібна була допомога кваліфікованих педагогів і вихователів. Поворотним пунктом стала допомога односельчанки Дячок Олени. Успіх від заснування власної фірми своїм примарним сяйвом не заховав від молодої дівчини потреб і нещасть навколишніх. Олена простягла руку милосердя нещасній дитині, і за 125 доларів – фантастичну на той час для безробітної сільської сім’ї суму - допомогла купити хлопчику слуховий апарат.
Так збігали роки. Хлопчик ріс. Міцний, спокійний, дуже терплячий, працьовитий, уважний до потреб і бажань інших, добрий, навіть ніжний у стосунках із матір’ю, та твердий, несхитний у досягненні поставленої мети. Він все хапав на льоту, якимось особливим чуттям вловлював усі відтінки багатогранного життя, що вирує довкола. Разом з дітьми ходить від хати до хати з колядниками, допомагав батькам по господарству, опанував велосипед, править кіньми, їздить верхи.
1999 рік... У столичному інституті оталарингології імені професора О.С.Коломійченка при Академії медичний наук України всі надії на видужання були перекреслені остаточно. 10 років терзань, безсонних ночей, сліз, болю, очікування дива! І все дарма!? Ні! Бо разом із розчаруванням до Зої прийшло розуміння, що слід іти іншою стежкою: сину насамперед треба дати освіту. Нарешті аж у 10 років Андрія зараховано учнем 0 класу інтернату для слабочуючих дітей у селі Підкамінь Бродівського району Львівської області.
Скільки часу втрачено! Це розуміли усі. Але бажання Андрія вирватись із павутиння безпомічності зробила бажання дійсністю: хлопець швидко надолужує пропущене, хапаючи все на льоту. Немалу роль зіграв у цьому і новий слуховий апарат, який у 2000 році вручив Андрієві тодішній голова Сарненської державної адміністрації Олександр Юркевич.
Жорстокий, безглуздий випадок знову все перекреслив. Коли Зоя везла сина на канікули, разом з ними у маршрутці їхав молодий чоловік. На зупинці у Костополі, коли жінка з сином вийшли купити води, молодик забрав їхні речі й утік. Так пропали всі документи і слуховий апарат, без якого Андрій був зовсім безпомічним. Зоя лишила його з жінкою-односельчанкою, а сама звернулася за допомогою до міліції. Але там над нею просто посміялись.
Знову безсонні ночі, протягом яких мучила себе питаннями: „Чому лишила речі в маршрутці? Як поїде Андрій на навчання без слухового апарата? Де взяти гроші, щоб купити новий? А сім’я? Адже він у неї не один?”
Зоя аж захворіла – нестерпно боліло серце. Через деякий час із Костополя прийшла невеличка бандероль. В ній були її паспорт і пенсійне посвідчення сина, які в парку знайшов хлопчик Діма. Злодій викинув непотрібне йому. Не побоявшись ні Бога, ні людей, ні материнських сліз, він пограбував дитину-інваліда. Що ж! Нехай чекає „нагороди” за свої діяння.
Несподівана допомога зігріла її, як дотик сонячного промінця. Голова сільської ради Віра Кузьмич влаштувала їй зустріч з кандидатом у депутати М.Шершуном. Саме у розпалі передвиборча кампанія. Чи до турбот сільської жінки в цей час?..
Через місяць Андрій отримав новий апарат! Здається, нарешті зачароване коло розірване. Навчання дало свої результати: хлопець пише, читає, вільно спілкується з вихователями та учнями. От тільки мама так і не змогла опанувати азбуку для глухонімих. Але сам Андрій розуміє маму з півслова. Вона ще тільки радиться з чоловіком, що треба зробити по господарству, а Андрій вже бігцем виконує заплановану роботу, і коли матері зробили операцію, саме він взяв на себе її турботи: прибирав, прав, місив і пік хліб. Такий гарний вдавався, що не побоявся на Великдень сам паску спекти.
Господь нікого, хто надіється на Нього, не кидає без підтримки. Андрій не чує і не може говорити, але має неабиякий хист до малювання та золоті руки. У вільний час він багато малює та займається у гуртку трудового навчання. Вироби з дерева викликають захват. Їх гідно оцінило і журі на конкурсі в Києві. Саме Андрій був удостоєний I місця і нагороди. Достойно виступив зі своїми роботами хлопець і у місті Львові, де також був нагороджений вимпелом.
На випускному вечорі Зоя не могла стримати сліз: з випускниками мав би іти і її Андрій. Не судилось. Незабаром він теж покине стіни інтернату. На комунікабельного, життєрадісного, працьовитого і вродливого юнака чекає самостійне життя. „Яким воно буде?” – знову терзається мати. Чи знайдуться люди, які підставлять плече для допомоги? Думаю – так! Бо заповідь, яка вчить нас бути людьми, закликає: „Люби ближнього свого, як самого себе!..”
Людмила ДАВИДЮК, с. Велике Вербче
Сарненського району.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору