Щастя у конвертику

Дарина замріяно дивилася у даль... А за вікном вирувало життя: цвіли сади, співали пташки, веселилась дітвора, кудись поспішали заклопотані люди. Точнісінько, як тоді, п’ять років тому. Лишень з тією різницею, що тепер на серці було легко і радісно. Нарешті доля посміхнулась їй і подарувала те, про що мріє кожна жінка — вона стане матір’ю. Адже материнство — невід’ємна складова жіночого щастя. І Дарина, як ніхто, дуже добре засвоїла цю істину, бо в її житті це стало проблемою, а згодом — і причиною розпаду шлюбу.
Чекання... Зараз уперше після пологів їй принесуть годувати дитину — таку довгождану і бажану. Якось несподівано защеміло серце і молода жінка мимоволі поринула у спогади.
Коли вони зустрічалися з Андрієм, згодом одружились — все було, як кажуть, у рожевих тонах. Квіти, кіно, обійми, поцілунки, найніжніші слова... Потім очікування дитини. Молодята були чи не найщасливішою парою... Та біда підкралася зненацька: стався викидень і Дарина втратила дитину. Обоє тяжко переживали, хвилювалися за майбутнє, яке не уявляли без дітей. Проте надії не втрачали. Через рік Дарина вдруге завагітніла. Андрій намагався зробити все від нього залежне, щоб дружина не хвилювалася, створював навколо неї такий світ, який приносив би лише позитивні емоції. Та історія повторилася — знову викидень... Чоловік був дуже засмучений. А що коїлося в душі молодої жінки, якого болю довелося зазнати — можна лише уявити!
Проте життя тривало. І треба було віднайти сили, мужність і терпіння, аби повернутися у звичне русло, не втратити те дорогоцінне, що дається не кожному, але потрібне усім — любов, яка тримає нас на цьому світі. Та, на жаль, у одного не вистачило терпіння, у іншого — мудрості... Або ж кохання виявилося несправжнім, а шлюб неміцним, тому й розпався.
... У палаті тиша. Наближався час годувати немовлят. У коридорі почувся дитячий плач. Ця щемна мить породила досі невідоме, але надзвичайно приємне почуття материнства. Це не передати словами, це треба відчути... Кожна жінка від народження — потенційна мама. Спочатку в уяві, коли грається в дочки-матері, а як підростає — бачить себе берегинею сімейного вогнища. І це — цілком природно. ...І дивовижно!
Молода мама дивилась на свою крихітку і сльоза мимоволі впала на маленьку рум’яну щічку. То була сльоза радості і невимовного щастя...
Дарина неймовірно довго марила про час, коли триматиме на руках свою дитину. І ця мить настала — маленька донечка посміхнулась і світ засяяв новими барвами. Лише легенька тінь смутку пробігла в душі. Той же пологовий будинок, та ж панорама за вікном, та ж пора року — весна... Лише тепер ніхто не забиратиме її, не чекатиме вдома з таким дивовижним скарбом — маленьким створінням у “конвертику”. Так званий батько і чути не хотів про дитину, мовляв, не готовий до батьківства. А перед Дариною навіть не стояло питання вибору. Вона твердо знала, що буде народжувати, бо це її мрія, що іноді здавалась нездійсненною.
На якусь мить Дарині стало трішки сумно і тривожно. Які випробування пошле їй доля? Як буде сама виховувати дитину? Аж раптом донька захникала, нагадавши про себе... І всі тривоги і жалі відійшли в бік. Залишилась лише вона і її Надія — маленька донечка, яка подарує їй великий чудовий світ — світ материнства.
Галина Мінюк,
Костопіль.