ЗАМАХ НА ЯБЛУЧКО, або як камінне серце розтопилося од любові

Ще у шістдесятих роках минулого століття на в’їзді у село Бокійма задумали поставити пам’ятник, який символізував би українську гостинність. Із “виготовленням” привітної жіночки із хлібом-сіллю у руках скульптори не забарилися, однак камінна україночка свого звичного місця на сільській околиці в радянський час так і не зайняла. На заваді став, здавалося б, дріб’язок — те, що майстри “вдягнули” молодицю у сукню з національним українським орнаментом.
Як кажуть у народі, із мухи ідеологи зробили слона. З цього приводу збирали навіть партійні збори, щоб з’ясувати, звідки походить ініціатива. Тоді за недалекоглядність добряче перепало на горіхи і голові сільської ради, і парторгу місцевої сільгоппартілі. А скульптурний образ молодиці, розділений нижче пояса на дві частини, зайняв своє місце у закутку колгоспного складу. З часом вишукалася фінансова можливість — камінну красуню дістали із завалля, обновили затьмарений часом її зовнішній вигляд, поставили на постамент. І нині вона по-справжньому милує погляди всіх, хто в’їздить у населений пункт з боку Млинова. А ще нагадує про гостинність, адже назустріч простягає хліб-сіль.Так що навіть непрошені гості відчувають себе комфортно у селі.
Зрештою, попри свою миловидно-гостинну функцію скульптура уже неодноразово ставала об’єктом різноманітних курйозів. Наприклад, делегація польських вчителів, що направлялася до музею-заповідника “Козацькі могили”, зробила спецзупинку біля пам’ятника і поклала до його підніжжя квіти. Річ у тім, що зарубіжні гості прийняли бокіймівську незнайомку за відому українську письменницю...
Однак найцікавіша історія трапилася із “бокіймівчанкою” тоді, коли її із колгоспного складу перевезли у садок біля сільради, щоб там, так би мовити, довести до пуття. Перевезли, звичайно, у розбірному вигляді. Поставили дві глиби поруч, так що здаля навіть на тверезу голову не розрізниш, хто примостився у траві: чи то жива молодиця, чи камінна. А що вже дивувати п’яному...
Отож, мова саме про випадок, пов’язаний із святковим застіллям. Випили сільські хлопці добряче, потім у карти пограли, опісля знову причастилися оковитою. Розійшлися по домівках, коли вже почало надворі темніти. Отут якраз і “повело” одного сорокарічного чолов’ягу. Не додому повело, а, звичайно, на подвиги. Пристав до однієї молодиці — проходу їй не дає. І чим далі, тим серйозніше — мовляв, люблю тебе до безтями, жити без тебе не можу. Ні з того ні з сього почав називати її яблучком. Зрештою, побачивши, що жіночка зовсім не пручається, почав обціловувати її, обіймати, немов наречену у першу повесільну ніч, шукати, де оте спокусливе яблучко. Однак невдовзі горілочка виявилася сильнішою від любові — звалила бідолаху ниць. Так і проспав усеньку ніч біля випадкової подруги, котра, між іншим, по-людськи обійшлася із змореним залицяльником, не покинула його.
Вранці після глибокого хмільного провалля розплющив чоловік очі і аж стрепенувся від подиву. Це ж треба так “нализатися”, щоб за живу людину прийняти... пам’ятника. Як найшвидше ноги в руки та й гайда, щоб ніхто не бачив. Але очевидців як вечірнього, так і вранішнього дійства, яке відбувалося у садку біля сільради, виявилося більше, ніж достатньо. Відповідно, розголос не забарився...
Втім, незважаючи на курйози, покликання у “бокіймівчанки” серйозне — додавати людям радості. І вона з цим завданням справляється із честю. Тим паче, що аналогів їй у довколишній окрузі не зустрінеш.