Так вимагає християнська мораль

Час летить стрімко над землею. Уже скоро відзначило прогресивне людство 65-ту річницю від того весняного погожого дня, коли на початку травня пролунали над згорьованою воєнними лихоліттями Європою довгоочікувані переможні салюти. Загоюються рубці-окопи, піднялись із руїн погвалтовані села й міста, на честь полеглих у немилосердній світовій бійці зведено величезні пам’ятники й екзотичні обеліски. Та пошановано далеко не всіх: щемить серце від безіменних могил, не стихає гіркий біль у серцях матерів, удів, напівсиріт, які не дочекались додому синів, чоловіків, батьків, отримавши папірці зі страшними словами: „Пропав безвісти”. І часто-густо рідні не відають, де місце їх поховання. Це аморально, тому мав рацію відомий полководець Олександр Суворов, твердячи, що війну не можна вважати завершеною, поки не вшановано останнього полеглого на ній солдата, поки не заспокоєно тих, які чекають.
У нашій області дещо зробили для увіковічнення пам’яті тих, котрі не повернулися зі смертельних фронтових заметілей. Як не дивно, та приклад у цьому землякам показують вчорашні вороги: у Німеччині створено громадську організацію, що настирливо шукає полеглих солдатів вермахту на наших теренах, вивозить віднайдені останки на батьківщину чи на пантеон у Жовківський район Львівщини, аби перепоховати.
Свого часу я записав кілька історій у Дубенському та Корецькому районах, які засвідчують різне ставлення нині живущих до полеглих, місць масового поховання одягнених у солдатські строї. Дубенчанка, 76-літня Марія Лукіна, 22 роки добивалась, аби пошанували 200 червоноармійців, яких розстріляли в далекому 1941-му неподалік села Кривуха. Дівчинкою вона стала свідком того, як хуторяни звозили нещасних у дві величезні ями, що стали братськими могилами відступаючим. Пізніше люди ходили цим полем, не відаючи про масове захоронення. Ще в 1985-му році робітниці в райвиконкомі пообіцяли над могилою поставити хрест, та нічого не змінилось навіть після звернень у газету „Труд”, журнал „Радянська жінка”. І лише нещодавно, завдяки наполегливості міськрайонної ветеранської організації тут поставлено хрест, відправили молебень над убитими. Ще раз скажемо добре слово про голову громадської організації Марію Грищенко та відповідального секретаря Євгенію Шиманську, які допомогли мешканцю села Птича Івану Дячку знайти місце вічного спочинку батька Олекси Дячука. Прізвище рядового виведено на одній із дощок меморіального комплексу міста Новочеркаська, що в Ростовській області.
Добре відомо: не по-християнськи залишати людські останки просто неба. В тій же Птичій один селянин, копаючи яму під жом, натрапив на колишнє поховання. Зібрав кістки до купи, накрив шифером. Пригадав розповідь старенького сусіда про те, що під час війни в садку був окоп, в якому знайшли смерть кілька червоноармійців. Подався господар у сільську раду, а там почув, що „його ніхто не заставляв кості викопувати”. Більше року оббивав пороги різних інстанцій, аби перепоховати останки солдат.
Що тут скажеш: не вельми дорожила в роки війни комуністична влада „гарматним м’ясом”, посилала непідготовлених, іноді беззбройних воїнів на певну смерть. Та й нинішні “власть імущі” часто-густо сповідують сталінське правило: „Нема людей – нема проблем”.
Зовсім інша справа з пам’яттю про померлих у Німеччині. Нещодавно у Дубенський район приїжджали представники згаданої вище організації, що відшукує сліди полеглих воїнів вермахту. Була в них карта з точними координатами таких захоронень у райцентрі, селах Верба, Гірники, Стовпець, Птича. Скажімо, коли у Птичій розкопали могилу, то знали прізвища усіх дев’яти солдат, останки яких забрали для перепоховання. Ото маємо право стверджувати, що в такому разі справді не йдеться про невідомі могили.
Таки змінились погляди європейської спільноти на немилосердну Другу світову. Насамперед, побутує думка, що догляд за могилами жертв війни – вселюдський обов’язок. Прикро лишень, що в часи радянської влади стерто могили німецьких солдат. Скажімо, в 1941-1942 роках на території сучасної обласної фізлікарні в Корці розгорнули військовий лазарет. Сім’я Радківських, у яких згорів дім, „підкормлювалася” у ньому (мати працювала санітаркою, батько підсобляв на кухні). Їх донька Ніна згадувала, що окупанти по-різному ставилися до міщан. Бундючні офіцери при всякій нагоді хапалися за зброю, літні солдати жаліли погорільців: принесли торбину борошна, мішечок чечевиці, пригощали дітей хлібом із маслом, галетами. У розмові з батьком, боязко озираючись, бідкалися: „Загнав нас Гітлер у Росію гинути”. І справді, чимало поранених помирало. Їх ховали тут же на подвір’ї – ціле кладовище виросло на березі Ювка, в чотири ряди, що починались великим березовим хрестом. Сюди приходили пацієнти лазарету, довго стояли над плитами з готичними написами. Один із поранених подарував дівчинці фотографію сина з дружиною біля двоповерхового будинку в оточенні квітів. Далекоглядний батько спалив знімок, бо за такий „подарунок” могло „влетіти”.
Надто пильно повоєнні ідеологи знищили кладовище: не стало хреста, плит. На ньому проклали траншею, куди перенесли людські останки (та й чи переносили?). А там знайшли останній притулок на землі не просто вороги Франц, Карл, Вільгельм чи Курт, а чиїсь батько, чоловік, син, брат. І увіковічнити їх пам’ять – було б по-християнськи.
Ще одну історію повідав новокорецький пенсіонер Петро Курмаш. Влітку 1941-го зі сторони Гощі з’явились німці на мотоциклах і танках. Радянські солдати відступали пішки. Кілька з них сховались у сусідській клуні. Підлітка вразила буденність, з якою діяли чужинці (ніби виконували звичну роботу): перебили відступаючих і поїхали в бік Новоград-Волинського. Кілька днів лежали на околиці села роздягнені трупи, стояла липнева спека, вони почались розкладатися. Вбитих поховали там, де їх зустріла смерть. Пізніше, копаючи траншею для телефонної лінії, бульдозерист натрапив на захоронення, вигорнув офіцерську портупею, гвинтівку, патрони. Кістки трьох полеглих із почестями перепоховали на кладовищі. Як безіменних жертв воєнного лихоліття.
Таки переплітаються людські долі, події. На тому ж місці пан Петро став свідком не менш трагічної події через чотири роки. У січні 44-го Червона Армія входила в древнє містечко з боку Новоград-Волинського на танках, німці відступали пішки польовою дорогою. Правда, спершу спалили дерев’яний міст через Корчик, але це не зупинило наступаючих. На околиці села гітлерівці встановили гармати, аби „прикрити” асфальтівку. Танкісти розчавили і гармашів, і коней. А ті четверо фриців хотіли чимшвидше перемахнути через шосе, та з подвір’я нинішнього молокозаводу їх полоснули кулеметні черги. Танкісти зняли з убитих кожухи, прихопили автомати і поїхали в бік Гощі. А чужинців новокорчани закопали між берізками. І знову виросла безіменна могила — над вояками чужої держави, які загинули в чужій стороні.
На думку пенсіонера, ворогів примирила смерть. Земляки не відають, хто вони і звідки: і оті з червоними зорями на пілотках, і оті зі свастикою на добротних ременях. Одних пізніше пошанували, про інших взагалі забули. Батько новокорчанина, піхотинець Василь Курмаш, закінчив земну путь у далекій Прусії, так і не одужавши після тяжкого поранення. Можливо, і його отак закопали на обочині дороги між берізками? Не стріляли в нього німці, які поховали отут, на Поліссі, не стріляв у них і він. Були інші бої, інші вороги. Там, де війна, завжди є жертви. Нацистська Німеччина втратила в ній 4,5 мільйона військових, Україна – 2,5 мільйона. Тобто кожний п’ятий боєць колишньої Радянської Армії, що ціною власного життя врятував світ від коричневої чуми, пішов на фронт із України. Обставини склалися так, що чимало воїнів (з обох сторін) залишилися лежати в безіменних, наспіх виритих могилах. Прикро лишень, коли ходять по цих могилах живі, зі своїми радощами й клопотами, з відстані часу байдужі до полеглих. А це ніяк не вписується в рамки християнської моралі.
Василь ЯНОШІ,
Дубно – Корець.