Навіть найтриваліша війна колись закінчується – в ній є переможці, є й переможені. Але ще залишаються після довголітньої війни в безіменних могилах непоодинокі останки полеглих, які загинули у полоні, померли від ран. Мав рацію російський полководець Олександр Суворов, зауваживши, що війна закінчується тоді, коли похоронять останнього солдата убієнного.
Поліський край упродовж багатьох століть був ареною жорстоких боїв, але найбільше жертв тут полягло в роки Першої та Другої світової воєн. Ще й дотепер окремих з них (на чиєму б боці не воювали) належно не пошановано. Було поруйновано могили, цілі кладовища „ворогів”, та й власних „братських” могил, залишились невідомими. Останнім часом і на пострадянському просторі дещо змінилось ставлення до військових поховань. Бо повчитись є в кого. В Німеччині, приміром, створено „Національну спілку з упорядкування військових поховань”, яка провела розкопки могил у Дубенському районі. В інших країнах громадські організації, окремі ентузіасти теж займаються благородною справою, аби належно пошанувати пам’ять земляків, які полягли в чужій стороні.
Ще одна сторінка в „Українській рапсодії”.
Мені, як голові районної краєзнавчої організації, передали лист від Люксембурзького благодійного союзу „Допомога дітям України”. Було в ньому незвичне прохання: пошукати слідів перебування рекрутів Великого Герцогства Люксембурзького у нашому краї в роки Другої світової війни. Вдалося встановити, що в 1943-1944 роках вони дислокувались у сусідньому Новоград-Волинському, а з наближенням лінії фронту їх перекинули в Корець і Шепетівку. До речі, люксембурзькі журналісти ще в 1986 році започаткували серію репортажів „Українська рапсодія”, і вивчення подій майже 60-літньої давності мало продовжити започатковану тему.
Журналісти маленької держави, очолені кореспондентом газети „Люксембурзьке слово” Герстом Хост Шміатом, прибули в літописне місто. Зрозуміло, що найбільше вони цікавились перебуванням їх вояків у нашому краї.
Як відомо, гітлерівці в 1940-му окупували Герцогство. Однак „союзники” не вельми рвались на фронт. Але в 1942 році губернатор оголосив тотальну мобілізацію. Отак і опинились 400 новобранців на Поліссі. Їм „довірили” охороняти тилові об’єкти, підставляти голови під партизанські кулі. Про ті дні розповів у книзі спогадів „В дев’ятнадцять літ ще не хочеться помирати” безногий інвалід-пенсіонер Андре Штуль. Із неї довідуємось, що його рота переважно охороняла цукровий завод, де партизани часто здійснювали акти саботажу, патрулювала вулиці містечка. Бував піхотинець і в православному монастирі, ігуменя, освічена жінка давала зрозуміти, що свята обитель – ідеальна схованка для дезертирів. Правда, вона не могла гарантувати, що після війни рекрутів “совєти” відпустять додому, бо потрібна молода робоча сила в Україні, Сибіру.
„Пройдемось” місцями спогаду. Мова про Свято -Троїцький монастир, його ігуменю Феофанію (Павлюк-Задворну). Гебіткомісаріат був розташований у старому приміщенні теперішньої середньої школи №1; казарма в колишньому приміщенні школи біля святої обителі (нині там училище регентів). Рекрути ладнали з корчанами, хоч для останніх чужинці були фашистами. Пошукові заходи можуть відкрити і нові сторінки історії: люксембуржці поновили свої „Блокноти” цікавими даними, які ляжуть у репортажі „Українські рапсодії”, що будуть цікавими і для наших земляків.
А ще подумалось: Україні є чому повчитись у Великого Герцогства Люксембурзького, де на душу населення припадає одна голова ВРХ, виробляють найбільше в Європі сталі, мирно проживають представники 98 національностей (а всього в країні 450 тисяч мешканців), функціонують 228 банків. Сам керівник журналістської організації за національністю німець, об’їздив увесь світ. Але ознайомившись із нашим життям-буттям, цікаво висловив своє захоплення побаченим і почутим. Дізнавшись про наші негаразди й труднощі, по-своєму „підсолодив” гірку пігулку: “Якби я не був люксембуржцем, то хотів би бути українцем”. Варто б прислухатись до зауважень щирого друга-партнера з далекої маленької держави. Він висловив пропозицію розширяти зв’язки між двома країнами.
Таке поховання в Україні єдине.
Працюючи редактором райгазети, не раз виконував „почесне доручення” парторганів уповноваженого. Позаяк рік діливсь на кампанії, то доводилось узимку підпрягатись у колгоспне виробництво молока, заготівлю лишків сільгоспродукції в індсекторі, весною — сіяти, влітку – збирати корми, жнивувати, далі ішов осінньо-польовий комплекс, звітно-виборні збори в партійних, профспілкових, комсомольських, ветеранських організаціях. І всюди мав бути присутнім уповноважений, з нього іноді більше питали за стан справ на місцях, ніж у винуватців відставання. Ото доводилось „діставати” гербіциди, запасні частини до іностранспортера, скати до трактора...Правда, серйозні керівники з іронією сприймали приїзд районного „наглядача”, як правило, просили не заважати працювати. До таких належав колгоспний голова приміської „Зорі” (нині Аркадій Тендера здраствує в Дубні).
Далі буде.
Василья ЯНОШІ.
