І стало на землі однією матір’ю менше

Баба Ксеня навіть гордилася, що зветься “дитям війни”. Хоча дитинства в неї не було. Малолітньою, остерігаючись злих обхідників, збирала на колючій стерні колоски, щоб ненька увечері з товченого зерна ріденької сьорбанки зварила. Школяркою на бурякових плантаціях жили рвала. Пізніше юнкою подалася на Донбас шахту “Хмельницьку-комсомольську” зводити. Подолянка ніяк не могла звикнути до тамтешніх овіяних вітрами степових просторів, тому через якийсь час повернулася додому. А тут настала пора і про власне гніздечко подбати. Гадала, що пару обрала по любові, на все життя, але не судилося зазнати щастя-долі. Чоловік більше про оковиту думав, ніж про сім’ю і власну господарку. Молодим занесли його на цвинтар — лікарі казали, що печінка не витримала таких доз алкоголю. І лишилась Ксеня 25-літньою вдовою з трьома дітками на руках.
А вдовина доля, звісно, яка: один пожаліє, а двоє намагаються скубнути безкарно. Терпляче несла свій хрест, бажаючи сина і дочок вивести в люди. Спочинку її руки ніколи не знали. У селі всі знають про всіх усе. Дивлячись, як бджілкою крутиться вдова, як леліє діток, доброзичливі сусіди застерігали: “Не купуй за останні копійки для малих цукерки. У них і гадки немає, аби крихітним шматочком поділитися з матір’ю. Подивись на себе: виглядаєш бабою в порівнянні з ровесницями”.
Відмахувалась, аби голуб’ятам було добре, сама змалку натерпілася, то хай хоч вони не бідують. Не буде Всевишнього гнівити — дітки теж працьовитими зростали, підсобляли їй у домашніх клопотах. Вважай по цеглинці стягувала на нове житло. Зате скільки радості було, як по третьому році будівництва справили новосілля!
З часом стала хата повною чашею. Щороку продавала Ксенія бичка чи кабанчика — гроші в стару скриню для улюблених діток складала. Іван першим пішов із дому, став приймаком у сусідньому селі. Все б нічого, та, очевидно, батькові гени йому передалися: все в чарку заглядає. На жаль, невістка виявилася чоловіку до пари.
Дочкам допомогла в місто перебратись. Кожну власні сімейні клопоти обсіли. Рідко приїжджали до матері, хіба що під Новий рік по свіжину чи щось із города восени взяти. “Дозрівала” і баба Ксеня, “пообзивались” у неї болячки. Найперше ноги “підводили”, далися взнаки місяці, проведені в “комсомольському” бараці на Донбасі. Дочки порадились і вирішили: позаяк старенька захиріла, не може дати раду клопіткому господарству, то його продати, а мати по черзі житиме в дітей.
У сина в хаті безлад, її мешканцям самим нянька потрібна. Невістка-п’яничка і не думала хвору свекруху обходити. Баба попросила завезти її у місто до дочок, яким найбільше перепало після продажу обійстя. Одного дня протверезілий Іван сусідським легковиком доправив Ксеню до багатоповерхівки, де мешкала сестра Ліда. Посадив матір на клунок із речами, зібраними “на смерть”, а сам поспішив у кафе “Надвечір’я” ковтнути пивка, бо труби в нього “горіли” після вчорашнього. Сиділа бабця на лавці, поки на неї не натрапила внучка-школярка Альбіна.
Скоро Ксеня відчула, що в середньої дочки їй буде не з медом. Внучка всіляко підкреслювала, що старенька — селючка і від неї смердить. Зять Петро якось напівжартома-напівсерйозно за обіднім столом зронив: “Молодшій Вірі дісталось найбільше після торгів у селі. Побули в нас місяць, як на курорті, може досить?” А коли Ксеня сказала, щоб її завезли до Віри, Ліда безсердечно промовчала.
Наймолодшій дочці довелося із матір’ю повозитись, бо та знову надовго опинилась у лікарні. Після лікування помічницею Ксеня в господарстві дочки була нікудишньою. А тут зять “згадав”, що теща була незадоволена ним як нареченим, а тепер припхалася на постій. Степан “забув”, на чиї гроші купила житло Віра. Ксеня розуміла власну безвихідь, намірилась терпіти. Але доконали стареньку два випадки. Якось онук запитав: “А ти до нас як приїхала?” Почала дитині пояснювати, що спершу до міста добиралась легковиком, потім пересіла в автобус. Та чотирирічний малюк, як із моста у воду: “А тато казав, що тебе чорт приніс”.
Задумалась: невже вустами дитини справді говорила істина? Ще більше замислилась над власною долею, коли почула, як на кухні голосно, не соромлячись, розмовляли зять із дочкою. Степан сердито ремствував: “Дівай стару куди хочеш. Я ще молодий, маю жити з тобою, а не з бабою. Так і про секс забудеш”. Тенькнуло жалісно серце в Ксені, з нетерпінням чекала відповіді коханої дочки. І почула: “А що я зроблю? Вона купила нам двокімнатну квартиру. Терпіти залишилося недовго, мати скоро Богу душу віддасть. Мені це медсестра в лікарні повідала”.
Потемніло в очах, гіркий клубок підступив до горла, стали ватними не лише ноги, але й руки. Дочекалась, доки дочка з чоловіком пішли на роботу. Діяла швидко, обдумано. Залишила на видному місці під дзеркалом два рядки на папері: “Мене не шукайте. Поїхала помирати”. Замовила радіо-таксі. Взяла з пральної машини клунок із власними речами. Терпляче чекала дзвінка у двері. Молодий хлопчина-водій допоміг зійти з четвертого поверху, розпитав, куди їхати. Назвала село під Кременцем, де мешкала подруга її юнацьких літ Секлета, з якою будувала шахту в 50-х роках на Донбасі.
Ще рівно тиждень топтала ряст на грішній землі. Ніхто нею не цікавився, сама теж нікому не набридала. Померла тихо, швидко відійшла за поріг невідомості. Поховали її в чужому селі за кошт місцевої влади. На стільчику біля ліжка лишилась книжка з повчальною притчею: “Був син малим, люди казали: “Погана в нього ненька, останньої півцукерки в нього забере, сама з’їсть”. Коли син виріс, люди казали: “Щаслива в нього мати, бо він поділиться з нею останньою крихтою”.
Можливо, запізно зрозуміла свою помилку в ставленні до власних кровинок бабця, а, можливо, закінчила земний шлях, впевнена, що робила все правильно. Прикро лише визнавати, що на Землі стало однією матір’ю менше. Всепрацюючою, люблячою, котра сповна виконала тільки їй начертане зверху в страдницькому житті.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.