Хто скаже людям правду?

Диву даєшся, в якій країні живемо. Можновладці солов’ями заливаються, сиплючи обіцянки, а на ділі бачимо протилежне. Приїлось слухати: ціни стабілізуються, для їх зростання немає причин, продовольства в Україні вистачає. В подорожчанні хліба, цукру, м’яса, крупи винні спекулянти... З першого січня пенсіонери заживуть краще... Ніякого підвищення оплат за комунальні послуги не буде...
Мабуть, високопосадовці на ринку не бувають, про купівельну спроможність більшості населення не відають, комунальнимим послугами не цікавляться. А якщо бувають, відають і цікавляться, а ситуація вийшла з-під контролю, то вони - звичайнісінькі єзуїти. Ось про наболіле і йдеться в монолозі пенсіонера, котрий уже зневірився у здатності нинішньої влади створити належні умови для нормального існування пересічних співвітчизників, вияву їх сили і талантів рідної землі.
Говорить колишній робітник Дубенського м’ясокомбінату, 70-річний Степан Пилипчук. Мешкає з дружиною у двокімнатній квартирі, хворий на стенокардію, підробляє на „дядькобуді”, порається на латці городу, любить подорожувати й читати періодику.
Про високі матеріали не казатиму. Однак кожен про те кричить, кого що болить. А мене болить – багато. Мучиться напівголодний, обдертий, обчухраний рідною державою люд. І це не просто красиві слова. Сам Віктор Ющенко зізнався, що колись багата й могутня Україна опинилися у злиднях. Правда, пан Президент чомусь обійшов увагою невеличку, але суттєву деталь: не вказав, хто ж автор цього вселенського розору. Тому привідкрию завісу над „таємницею”.
Повертався із Сорочинського ярмарку. В Полтаві ждав автобуса. Люди в бік базару штовхали поперед себе „кравчучки”, тягнули „кучмовози”, несли клунки, сумки, кошики, рюкзаки, лантухи. Складалось враження, що їх покликання - найшвидше дістатись торговиська, аби щось збути і заробити якусь копійчину.
На задвірках трьох багатоповерхівок у переповнених сміттєвих ящиках звично порпалось кілька худих постатей. До зупинки підрулив кавовий „Мерс”, з якого вийшов бритоголовий молодик у довгому, аж до п’ят, чорному пальті. Із включеного в іномарці радіоприймача лунала відома пісня „Це моя Україна день новий зустрічає”. Актор оголосив, що твір виконується з нагоди народження одного з міністрів. Гірко подумалось: кращого підтвердження того, що відбувається довкола, не придумати. Україна й справді день новий зустрічала. Лише по-різному. Одним з ранку – оди, „Мерси”, ситі сніданки, іншим – копирсання у смітниках, намагання щось виторгувати на ринку, аби звести кінці з кінцями. З легковика долунали новини, що Україна вперше за останній час досягла певного зростання промислової продукції, поступово підвищується добробут простого народу, що власних цукру та хліба вистачить до нових врожаїв. А далі знов у виконанні колишньої смижанки, народного депутата Оксани Білозір була пісня „Били, вбивали, на чужину гнали...”
Під’їхав автобус. Сидячи в салоні, подумки звертався до тих, які біля мікрофону розпинаються про наше життя-буття. Мовляв, здійснилась віковічна мрія селян про землю, реформування галузі принесуть зелякам добробут і щастя. Тоді як розуміти неорані, зарослі бур’янами поля, „дорідні” (в 7-10 центнерів врожаю зернових на круг), розкрадені, розпродані ферми, тракторні стани, запущені села? Так, на чужину вже не женуть нікого – сім мільйонів українців самі поїхали розвивати „забугорну” економіку, стали на чужині наймитами, няньками, рабами. Закордонні борделі забиті вродливими землячками, а хто залишивсь, чекають, коли з’являться на полицях магазинів хліб із зерна, закупленого в Казахстані, США, Канаді, цукор з Білорусі, Прибалтики. Хіба не парадокс, коли купуємо цукор у сусідів-бульбашів? Хіба не всесвітній сором? Міг би навести чимало фактів нашого “добробуту”. Тихенько в Бозі почили безкоштовні колись охорона здоров’я, освіта, занепадають наука і культура. Людина чесної праці, пенсіонер, а тим більше безробітний, не можуть заплатити за житло, комунальні послуги. Що ж тут дивуватись. Досить порівняти розміри середньомісячної заробітної плати (в гривнях) у країнах, до яких ми намагаємось дорівнятись слідуючи президентьким реформам. У Англії – це 13674 гривні, в США – 11684, Швеції – 10632, навіть у Росії цей показник 972 гривні. А середня зарплата рядового українця, намічена „батьками нації”, аж у 2010 році сягла всього в межах 900 гривень. То чи треба дивуватись, що в Україні мільйон хворих на рак, 2,5 мільйона хворіють на цукровий діабет. Скажімо, чи можна на щось інше сподіватись, коли в Рівненській міськлікарні на пацієнта в день виділяють 1,3 гривні на медикаменти, а 1,5 – на харчування. А тепер пригадайте витрати у київській “Феофанії”, що обслуговує верхівку влади країни.
Тепер розповім, як на цьому фоні нам з дружиною ведеться. Отримуємо щомісяця 1200 гривень. За квартиру та комунальні послуги віддаємо майже третину (добре, що субсидію оформили). Хоч здоров’я вже і не дуже, та мусимо поратись на латочці поля. Город у полі ризикованого господарювання: біда, коли сушить, ще гірше коли мочить. Та й витрати на його обробіток чималі, але як обійтись без власних овочів, картоплі, квасолі? Купуємо цукор, борошно, жири, м’ясо. Не дуже розженешся на наявні капітали. Бо двічі сходила дружина на ринок - -і ляснула пенсія. А ще потрібно закрити інші „дірки”. Що стосується м’яса, то насмілюємось купувати вряди-годи кісточки. Коли мене запитують, як живу, то бадьоро відповідаю, що сьогодні краще, ніж учора: тарілки після борщу можна мити холодною водою, позаяк жиру на них нема. Нічого не поробиш, сумний–таки гумор.
Василь ЯНОШІ,
Рівне.