Перше кохання

На околиці села в саду, недалеко від церкви, стояв колишній панський будинок, в якому розмістилась школа. Колись і Павло навчася в цій школі. У дитинстві він був великою непосидою і мрійником. У юнацькі роки в нього було багато друзів — таких як і він, веселих і говірких. Страх, як не любив пічкурів і мовчунів. Молодий, енергійний Павло був ватажком серед товаришів і затійником веселих ігор та розваг.Інколи Павло любив помріяти на самоті. Юнак часто йшов за село, на хутір, де раніше жили люди. Та коли їх переселили в далекі місця на Північ і Схід, а оселі перетворили на колгоспний двір, сади залишились без господарів. Вони, як і раніше, плодоносили і сільські дітлахи часто там ласували плодами. У садку якась дівчина співала пісню. Чудовий голос, поетичні слова пісні так і вабили до себе молодого хлопця. Павло почав тихесенько підкрадатись, боявся зашелестіти листком, ледве ступав по траві та все йшов туди, звідки доносився дівочий голос. Маючи звичку записувати пісні, Павло притулився до стовбура груші, витяг книжечку й почав ловити на слух слова. Записавши пісню, Павло побачив, що недалеко від нього на вишневій гілці висів кошик, причеплений за гіллячку ключкою, прив’язаною до дужки. Через густе зелене листя все просувалась рука й кидала вишні в кошик. Дівчина рвала вишні і співала. — Ой-ой-ой, — скрикнула сполохана дівчина, несподівано побачивши молодого хлопця за грушею. Кошик із вишнями впав на траву. Вишні розсипались, неначе рій бджіл. Гіллячка підскочила вгору, а незнайомка з переляку прожогом побігла через садок і сховалась у гущавині. — От тобі й на! Сполохав пташку у вишневому садку! — промовив сам до себе Павло і почав збирати в кошик вишні. Подумки відгадував, чия ж це була дівчина. У своєму селі він знав усіх. Це не місцева. Ця незнайомка до когось в гості приїхала. Але в кого про це дізнатись? Ці запитання не виходили з його голови. ... Літо добігло кінця. Павло поступив на навчання до технікуму. З’явились нові турботи, знайомства, зустрічі, але дівчина, яка рвала вишні, стояла в нього перед очима. Теплими осінніми суботніми вечорами студенти влаштовували танці. На запрошення друзів тут грав Павло на акардеоні. Танці під липою були постійним місцем відпочинку студентів. На одному із таких вечорів Павло і зустрів свою незнайомку. Як пізніше дізнався, її звали Лариса, вчилася в цьому ж технікумі і жила в цьому ж місті, а влітку вона їздила відпочивати до своїх родичів в село. Незабаром Павло із Ларисою познайомилися, потоваришували і закохались одне в одного. Вони завжди були нерозлучні. Разом в бібліотеці готували уроки, ходили в кіно, театр і, звичайно, на танці. Пара молодих людей, здавалася, найщасливішою на всій планеті. Життя їм уявлялось щасливим і довгим, всі сумні і чорні думи ховались десь дуже далеко. Ніщо їх не лякало, ніщо не могло завадити їхньому щастю. Разом вони здолають всі негаразди, всього доб’ються і будуть жити любо і щасливо до глибокої старості. Дружба, що переросла в кохання, тривала більш, як три роки. Лариса з Павлом вирішили одружитися, про це повідомили батьків. Та одного суботнього дня товариші запросили Павла пограти на вечірці. Відмовити друзям він не міг. Пішов, а додому повертався із однокурснецею... Коли зустрівся з Ларисою, то відчув велику неприязнь з її сторони. Вона навіть не хотіла із ним розмовляти, вислухати його. І ще декілька разів намагався з нею зустрітись, але марно. Не міг Павло змиритись із думкою, що назавжди втрачає Ларису, адже у неї не було ніяких підстав його ревнувати. — А, може, це тільки привід, щоб посваритись? Можливо, їй сподобався інший? І Павло вирішив піти до Лариси додому. Прийшовши до коханої, побачив, що там гостює молодий офіцер. Мама Лариси дуже розхвилювалася і пояснила офіцеру, що Павло — лише Ларисин однокурсник. Павлу не лишалося нічого, крім того, щоб якнайшвидше залишити цю квартиру. Більше вони не зустрічались. Отримавши направлення на роботу, Павло виїхав в інший район, а невдовзі дізнався, що Лариса вийшла заміж за офіцера і за його призначенням відправились у Білорусію. Павло отримав призначення в сусідній район. Через два роки одружився, народилася донька. Беріг і поважав свою сім’ю, але серце не полишала згадка про перше кохання. Одного разу в справах він приїхав у місто своєї молодості. Разом із своїми колегами зайшли в їдальню пообідати. І там випадково зустрівся зі своїм першим коханням. Від несподіванки Павло неначе остовпів, не знав, як повестися. А Лариса на очах у Павлових колег підбігла (наче вони не сварилися) міцно обійняла і сказала: — Я тепер тебе нікуди не відпущу, ні на кого не проміняю. Я тебе кохаю. Хай всі чують. Я нікого не боюсь. Я хочу бути тільки з тобою. Крім тебе, мені ніхто не потрібен. Ці слова приголомшили Павла. Вони довго розмовляли. Життя в Лариси не склалось. Чоловік був грубіяном і випивохою. Лариса благала простити ту дурну ревність і гордість, те зло, яким вона покарала не тільки Павла, а і себе, вискочивши, на злість, заміж за нелюба. Павло, хоч і тепер її так само ніжно кохав, але пропозицію зійтись і жити разом відхилив. Вдома чекали дружина і донечка. Не міг з ними поступити так жорстоко. За роботою і клопотами час швидко летить. Від зустрічі з Ларисою пройшло п’ять років. Павлова сім’я збільшилась, народився синочок. Одного дня Павло поспішав вулицею. Назустріч, покрита курявою, їхала військова вантажівка. Солдати везли труну. Серце сколихнулось: — Мабуть, рідні загиблого солдата ще й не здогадуються, що він вже відслужив. Як це пережити мамі? — думав Павло. І не знав, нездогадувався, що солдати везли труну з тілом коханої Лариси. Тільки третього дня однокурсник по телефону сповістив: — Чи ти знаєш, що вчора похоронили твою Ларису? Вона загинула в дорожній пригоді. Розбилася на мотоциклі. Чоловік і маленький синочок лишилися живими, а Лариса загинула. Похоронили її в рідному місті, поруч із моглилою батька. Залишилась самотньою мама Лариси. Маленького внука вона забрала до себе, бо батько потрібної не міг дати дитині тепла і ласки. Через півтора десятка літ Павло знову в рідному місті. Тепер уже назавжди. Місто дуже змінилось, відбудувалось, стало набагато кращим. Йде Павло знайомою вулицею. Холодний вітер крижаними колючками снігу жбурляє прямо в лице. Назустріч йому старенька жіночка. Радісно, неначе із рідним сином, привіталась і розплакалась. Це — мама Лариси. Як до рідного, старенька зверталась до Павла. Він завжди і в усьому допомагав їй: то город обробити, то ліки дістати. Невдовзі Ларисина мама померла. І тепер на кладовищі поруч три могили: тато, мама і дочка, а неподалік — могила Павлової дружини. Часто йде Павло на зустріч з дорогими йому людьми: дружиною та першим коханням. Завжди на їхніх могилках лежать свіжі квіти.

Клавдія ГУПАЛЮК,

Гоща.