Ціна кохання

неї не можна було не закохатися – і всі закохувалися. Висока чорнявка Богдана з великими блакитними очима своєю вродою і доброю вдачею притягувала до себе всіх – чоловіків і жінок. Хто бачив її вперше – не забував уже ніколи. Особливо чоловіки. Вони втрачали здоровий глузд, прагнучи її прихильності: як не кохання, то хоча б простої дружби.
Вона ж, не розуміючи, яку владу має над усіма, жила, ніби жартуючи. Її щира душа не могла допустити, що хтось страждає через неї. Ті, кого вона вважала просто друзями, були безтямно закоханими у неї. Богданине ж серце не належало нікому – не через те, що горда, не через те, що чекала принца на білому коні, а через те, що кохання стукало не в її двері, і десь причаївшись, чекало слушного моменту, щоб колись подарувати молодій красуні океан блаженства... чи то горя...
Павла вона знала вже більше року, але не помічала його закоханих поглядів, вважала товаришем, знайомим. І незважаючи на свою сміливість з іншими представницями слабкої статі, хлопець не наважувався відкритися Богдані, а лише в мріях освідчувався коханій, пестив і цілував її. Випадок чи, може, доля звела їх докупи. Здавалося, назавжди.
Тоді Богдана спізнилася на останню маршрутку до Рівного, а в понеділок вранці важливі пари. “Що ж робити?” – дівчина в думках картала себе за спізнення. У цей же вечір Павло, їдучи у справах до обласного центру, заїхав на автовокзал, щоб підвізши когось до Рівного, заробити ще якусь копійку, та й у компанії веселіше їхатиметься. Побачивши чарівну володарку свого серця, яка нерішуче тупцялася біля автовокзалу, Павло вирішив скористатися нагодою хоча б годину побути поруч із нею.
З того часу й почалися їхні зустрічі. Щотижня Паша приїжджав до коханої Рівне, а Богдана в свою чергу не могла дочекатися вихідних, щоб знову цілими днями ніжитися в обіймах коханого. Коли ж Павло у черговий раз їхав за кордон на заробітки, за рахунок яких він і жив, дівчина думала, що не переживе розлуки тривалістю в довгих два місяці. Але проходив час, впродовж якого Богдана вірно чекала коханого, і хлопець знову повертався в гарячі обійми дівчини.
Все було в житті молодих – і сварки, і конфлікти, і непорозуміння з батьками, але завжди вони знали, що один без одного – нікуди. Що життя зв’язало їх долі хоч і непомітними, але міцними вузлами. Як саме собою зрозуміле, через рік, коли Богдана закінчила університет, молоді відсвяткували пишне весілля, і почалися будні повсякденного життя...
Незважаючи, що на перших порах подружжя вселилося у чужу квартиру, яку вирішили винаймати, щоб не жити разом з батьками, молоді були щасливі, що тепер щодня можуть бути разом. Та тішитися цим блаженством видалося комусь не під силу, комусь це виявилося просто не блаженством. Старі ж стереотипи про те, що з милим рай і в курені, зрозуміло, у наш час відійшли у минуле.
Працюючи вчителем у школі райцентру, Богдана отримувала копійки, а робота забирала безліч часу. Павло, звичайно, не збирався сидіти, склавши руки, намагався давати якісь поповнення до сімейного бюджету. Для цього час від часу їздив на заробітки, сподіваючись згодом відкрити власний бізнес. Але чи то чорна смуга у житті чоловіка виявилася надто протяжною, чи то ще щось сталося... Поїхав раз – надурили і заплатили мізерію, поїхав другий – обікрали по дорозі додому, поїхав втретє – потрапив в автокатастрофу, і всі гроші пішли на лікування. Опустилися руки, вирішив більше нікуди не їхати, а шукати роботу вдома. Та яку роботу знайде молодий чоловік з освітою дев’ять класів загальноосвітньої школи у малому райцентрі?.. Розпач та безробіття вели не до добра.
Богдана ж розриваючись між роботою в школі та репетиторством, яким займалася, щоб хоч якось підтримувати сімейний бюджет на плаву, не завжди встигала ідеально справлятися по господарству – то недоварить, то не допере, то ще щось недо..., але щодня недоспить. А ті паскудні недо... з кожним днем все більше дратували Павла. Єдиною ж його турботою після кількох невдалих спроб влаштуватися на роботу було перемикати пульт телевізора, щоб знайти щось цікаве. Та ще вночі замість стомленої дружини з потухлим за півтора року поглядом великих блакитних очей він пригортав до себе пляшку з чимось хмільнішим, аніж поцілунки Богдани...
Може, з розпачу, а, може, зі злості, а якось у сварці чоловік не погребував підняти руку на дружину. Гіркі сльози, які так стійко стримувала Богдана більше року, покотилися по її щоках. Чи то перехід за межу дозволеного, чи то нове для чоловіка відчуття своєї сили як не над власним життям, то хоча б над тілом кволої дружини придали йому, як він думав, сміливості. І тепер у звичку для нього увійшло піднімати руку на Богдану у всіх випадках, коли щось було не по його. А хто ж вгодить п’яному чоловіку?
“Розлучуся”, – в безнадії молода жінка не знаходила іншого виходу з того пекла, у яке перетворилося її життя. Та щоразу якась іскра надії, утопічна мрія стримувала Богдану від рішучого кроку. Допоки чоловік сам не підштовхнув до того, коли, не стримуючи п’яного гніву, ввігнав у тендітне плече дружини гострий кухонний ніж. Хвалити Господа, для жінки це не мало непоправних наслідків – у лікарні наклали шви, і зчасом рана зажила, а от зболена душа кровоточити не перестала...
Пройшли роки. Богданині доньки-близнючки уже пішли до першого класу і тішать батьків першими успіхами. Чоловік Віктор, знаючи про важкий життєвий досвід дружини у першому шлюбі, ніколи не нагадує їй про минуле і робить усе, щоб не ранити її ніжної душі. Тільки шрам на плечі нагадує Богдані, що колись вона була нещаслива.
А Павло... після розлучення з дружиною він повернувся жити до батьків. Ті всіма зусиллями намагалися витягти його з прірви, але ще з більшою силою він падав на дно. Не змігши далі воювати із свавіллям свого одинака, старенькі померли в одну і ту ж осінь. Спродавши все з батьківської хати, Павло щодня повертається у володіння холодних сірих стін, щоб впитися чарами своєї незрадливої коханки – горілки.
Марина ДАНИЛЮК,
Рівне.