Попелюшка

Полум’я задавалось, мало щось неприродне, гіпнотизуюче, від чого було неможливо відірвати погляд. Тому Марися продовжувала дивитись на вогонь, забувши про філіжанку міцної кави, що вже охолонула. Вона пригорнула попелюшового ведмедика і думала про завтрашній день. А роздуми ці були зовсім невтішними. Справа в тім, що кілька тижнів, як померла її тітонька. А хазяїн будинку дозволив їй залишитись там лише за умови спільного проживання. Як їй було важко тоді!

Нав’язливе почуття внутрішнього неспокою не залишало її. Так хотілося плакати, але сльози чомусь не падали, важко було навіть дихати. Завтра вона мала покинути це селище, покинути назавжди те, що було знайомим їй і рідним. А натомість вирушити туди, де її ніхто не чекав. Тоді їй найбільше хотілося, аби поряд був її кращий друг – Мирон. Та він далеко. Десь у столиці. Раптом у Марисі з‘явилась ідея поїхати саме туди. Можливо там вона знайде спокій і зустріне його. Але надалі чекати тут дівчина не могла. Ранок був прохолодний. Усе довкола огорнув серпанок. Після вчорашнього проливного дощу, усе видавалось таким ніжним і чистим. Зібравши сумку Марися вийшла на двір і зачинила двері, поклавши ключик під килимок. Вона не брала його з собою, бо більш не мала наміру повертатись сюди. Дівчина востаннє оглянула знайомі їй місця. Сказати, що тут вона була нещасною – було б не правдою. Добре пам’ятались щасливі миті свого босоногого дитинства, те як з подружками ходила до лісу чи пасла гусей біля ставку, або те, як з хлопцями мішковинням ловила рибу.

Далі усе було як у сні: поїздка, незнайомий вокзал, чуже місто, що зустріло її холодною байдужістю. Тут Марися відчула усю повноту своєї провінційності, через що комплексувала. Дівчині здавалось, що вона потрапила в зовсім інший світ – такий захоплюючий і не доброзичливий. Перші дні ночувала на вокзалі і жила надією, що побачить Мирона. Але на наступний день вона зустріла зовсім інших людей, які виявились скаутами станичного модельного агентства. Вони намалювали рожеві обрії, про які лишень могла мріяти наївна провінціалка. Проходили місяці і Марися перетворилась у справжню світську леді, яка могла підтримувати будь-яку тему, адже у свій час була відмінницею, яка перечитала майже усю селищну бібліотеку. Часто в її обов’язки входило супроводжувати досить відомих людей на вечірках та фуршетах. З одним з таким їй вдалось познайомитись ближче. Марисю вразило його добре ставлення, Олександр не відносився до неї лише як до гарної ляльки, він поважав її як людину з особливим внутрішнім світом, поглядами, думками, переживаннями. Як виявилось, його почуття були сильнішими, ніж просто симпатія, незабаром він освідчився їй. Марися погодилась. Ні, вона його не любила, просто їй ще з дитинства не вистачало турботи, ласки, тепла, які він так щедро дарував їй. Але перед тим, як дати згоду, вона поїхала до рідного селища, аби дізнатися про Мирона. Та його там не було, говорили, що дізнавшись про її зникнення він ще певний час перебував у селищі, сподівалась на зустріч. Але очікування виявились марними. Цікаво, проте в рідному селищі її вже ніхто не впізнав, але дівчина і не збиралась зізнаватись. Вона воліла забути про усе. Хоча і жалкувала за часом, коли навколишній світ здавався їй таємничим, чарівним, невідомим і захоплюючим водночас. Тоді усе її вражало, манило, притягувало. Але зараз в очах була холодна байдужість, апатія. Марися і не помічала, як пройшли ці дні перед заручинами, усе було як у тумані. Вона намагалась вести звичний стиль життя. Але не розуміла що і для чого робить. Плутала дні тижня, числа. Віддалилась від світу, незважаючи на фізичну присутність в ньому. Та ось настав вирішальний день. У конференц-залі просторого готельного комплексу грала музика, збирались гості. Марися, як завжди була бездоганна у всьому: вишукана сукня, аксесуари, зачіска, макіяж. Компаньйони нареченого щедро дарували компліменти дівчині, на що останній реагував, у певній мірі, не адекватно. Та Марися не помічала нічого, аж поки її погляд не зупинився на музикантах. Від несподіванки вона випустила бокал шампанського і не могла вже зрушити з місця…Адже серед них був Мирон, який не зводив з неї очей. Дивна поведінка Марисі занепокоїла Олександра. Він запевнив, що розбитий келих – на щастя, попросив принести води і допоміг їй сісти. Але дівчина вибігла з приміщення, зупинилась лише біля мосту, де її наздогнав Мирон. Проте, вона вже встигла стрибнути. Перехожі оточили місце події, натовп розійшовся лише тоді, коли Мирон виніс її на руках із води. Далі була ціла ніч розмов про минуле і майбутнє. А Олександру вдалось знайти колишню наречену вже під ранок. Вона була зовсім не такою, як вчора: бліде обличчя, розпущене волосся, мокра і брудна сукня. А головне – вона міцно тримала за руку Мирона, для того аби вже ніколи не розлучатись…

Мирослава Крупенко,
Рівне.