Коли часу для розваг обмаль

Це дерево вельми популярне в нашому краї. Знаємо його як лікувальний засіб і джерело медозбору, матеріал для речей господарського вжитку. До речі, зібраний з її квіту мед вважається найціннішим і зветься „липцем”. Ото давнє слово, за аналогією до назв „січень, „травень, „серпень чи „грудень”, морфологічно транскрибувалось у „липень”. Правда, поруч вживалась назва „июнь” (її побачите в творах Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Франка), що походить від імені давньоримського імператора Юлія Цезаря, котрий у 46 році до н.е. запропонував т.з. юліанський календар, що проіснував у нас до 1918 року. У сербів і хорватів червень звуть „липань”, чехи використовують діалектну накличку „ліпен”, поляки – „ліпєц”, а білоруси – „ліпень”.
Травокосіння – перший крок у жнивній кампанії. Господарі організовували толоку, що була формою колективної взаємодії та взаємодопомоги, добровільною і неоплачуваною. В стислі терміни потрібно було не лише скосити, але й вчасно загребти і завезти в обійстя. І хоч релігія не схвалювала спів під час Петрівочного посту – на косовиці дозволяли петрівочки. Як правило, виконували їх жінки та дівчата, які зайняті на потрушинах, тобто розпушували скошене, згрібали його та складали в копиці. Косовицю завершували „трав’яним дідом” – це жмут трави, перев’язаний тонким перевеслом, прикрашений квітами, ще поруч клали окраєць хліба та дрібну соль.
На останій день посту (12 липня) припадає свято Петра і Павла. До нього старались справитись із косовицею трави, годилось накосити бодай сніп ячменю, а подекуди – спекти хліб з нового врожаю. Та все ж за народним агрокалендарем, початком зернозбору вважався день Прокопа (21 липня). Власне, відтоді села помітно пустішали. Недарма казали: „Пусто, як у селі в жнива”. Коли одинокі літні люди, сироти, вдови чи каліки на могли вчасно віджнивувати, на поміч, знову ж толокою – приходила громада. Особливо поважали в народі звичай „вдовина толока”. Бо „допоможи вдові – сироті раз, Бог тоді допоможе в десять раз!”
Окремо треба сказати про таке дайбозьке свято як Купала, що церква піддавала суварому осуду за „сатанинські дійства”. Над ним збиткувались і войовничі більшовицькі атеїсти, суворо заборонивши культармійцям організовувати свято Купала. За язичницьким календарем, воно належало до найважливіших річних свят, бо символізувало весілля бога літнього сонцестояння (7 липня за н.ст.) з богинею води Даною. Цього дня, за прадавнім звичаєм, нащі предки брали шлюб (злюб).
Наші пращури вважали, що ніч на Івана Купала була наповнена надзвичайними явищами: тварини здобували дар людської мови, вода в річках на мить перетворювалась на срібло, дерева переходять з місця на місце, зачаровані скарби даються в руки шукачам, зацвітала квітка папороті. За народною уявою, цього часу з’являлись на світ добрі та злі духи: домовики, мавки, русалки, упирі, лісовики польовики, мерці. Обряд Купала насамеперд символізував форму очищення від злих духів за допомогою води і вогню. Спеціальні дійства мали уберегти від „нечистої сили”, зокрема відьом.
Люди вірили в існування цієї „нечистої сили”, у будь-якому селі вам могли вказати на жінок-чарівниць, називаючи їх „волхвами”, „відьмами”, „чародійками”, „чарівницями”, „наузницями”, „потворами”. Їх ставили в один ряд із такими ангажованими особами, як крутії, п’яниці, кертиці, бардачниці, табачниці, злодійове, розбійниці. Вважалось, що відьми за своєю природою здатні приносити тільки лихо: „псували” корів (забирали молоко), накликали хвороби, неврожаї, висмоктували кров (подекуди звались „упирицями”). Поділялись на родимих і перевертнів. Перші ставали нечистою ще в утробі матері – коли жінка підряд народжувала сім дочок, то одна з них неодмінно була відьмою. Перевертнями ставали за власним бажанням, „пішовши до чарівниці в науку” або, „потоваришувавши з чортом”.
Народна міфологія підказувала й способи виявленя цієї „нечистої сили” – переважно щастило це зробити під час календарних свят: різдвяно-новорічних, Великодня, Трійці, Юрія і особливо Купайла. Чи не тому багато легенд і повір’їв пов’язано з відьмацькими ігрищами (здебільшого на Івана Купала) на Лисій горі в Києві, куди зліталась „нечиста сила” з України, Білорусі, Литви, у селі Бакоть, що на Поділлі, узвишші Яворника, Обавському Камені, Гутині (Карпати). До слова, археологи, провівши розкопки в околиці столиці, виявили там рештки давньослов’янського могильника, датованого VIII-X століттями.
Найважливіший момент купальського дійства – стрибання молоді через вогонь, що ніби то сприяло очищенню від хвороб і гріхів. Часто після багаття пара потрапляли в воду, тобто здійснювали другу частину ритуалу очищення. Вогонь і вода зв’язували юних – начебто благословляли їх майбутній шлюб, обіцяли здоров’я і багатодітність. Купальський вогонь виконував ще й очищувальну магічну функцію – в ньому спалювали речі хворих, ніби це пренесе одужання. Спалювання Марени (Купальського деревця) належало до обряду жертвоприношень, а спалювання опудала символізувало очищення і знищення „нечистої сили”. В давнину побутував звичай кидати у вогонь півня або кінський череп – пов’язаних із сонцем жертовних тварин. Скажімо, що уже цих повідомлень достатньо, аби зрозуміти, чому липень нерідко вважали „відьмацьким місяцем”.
Нині купальський обряд ніби повертається до людей. Але від потужного дійства давнини залишилися, як мовиться, ріжки та ніжки, бо традиційний сюжет знівельовано, „осучаснено”. Яке відношення до нього мають штучні персонажі, зокрема Водяний, Нептун, Мавки, виробничі рапорти і звіти, видирання на високі стовпи за призами-чобітьми, горілкою, пивом? Все це „розмиває” глибинне джерело купальського свята. Адже воно упродовж століть супроводжувало духовне єднання людини з природою, возвеличувало побут, освячувало почуття молодих сердець, живило сподіваннями на краще.
Кілька слів про народний прогностик. Вважалось, що на Горпини Купальної (6 липня) найкраще заготовляти лікарські трави. Легенда розповідає, що після Петрового дня зозуля не кує, бо вкрала в апостола мандрику і вдавилась нею. А „Кузьма й Дем’ян (14 липня) згубили жупан”, бо починається літня спека. Згадаємо також і Івана Багатостраждальника (31 липня), коли жінки, яких залишили чоловіки, відправляли в церкві службу, аби ті повернулись.
Духовний заряд, отриманий від липневих свят, наснагував земляків, налаштовував психологічно на боротьбу за щедрий урожай, сприяючи успішному жнивуванню.
Василь ЯНОШІ,
Рівне.