Рівне:

Створення та просування сайтів

Трудилось на нього село весь рік

Особливий погляд 31-июл, 2008, 15:069 prov 1 353
Кожен місяць мав „перепочинкові” дні. Стосовно серпня, то народно-обрядова структура їх майже не передбачила. Люди сповідали випробуване часом золоте правило: „У хліба короткі ноги – як утече, то й довгими не наздоженеш”. А ті свята, що були „закладені” в господарський цикл, так чи інакше пов’язані із жнивами.
Останній літній місяць і назву прибрав від хлібозбиральних клопотів. Слово „серпень” має спільнослов’янське коріння і походить від знаряддя, котрим у давнину жнивували. Чехи, поляки, словенці звуть восьмий місяць року відповідно „српн”, „сєрпень” і „великі српан”, бо у словенців є й „малі српан”, на ознаку липня. Та і в болгар, сербохорватів, де жнива у часі раніш від наших, липень йменують „срьпан” і „српань”. А от сусіди-білоруси послуговуються назвою „жнивень”, хоч у розмовній мові нерідко, особливо на межі з Україною, вживають і „серпень”. Інші європейські країни запозичили назву в давніх римлян. Спочатку це був „секстиліс” (сьомий місяць за річним циклом), потім на честь імператора Актавія Августа, котре саме цієї пори отримав ряд перемог, місяць перейменували на „август”.
Діалектологи зафіксували чимало оригінальних назв у наших регіонах. Давньоруські джерела подають „заревь”, що походить від дієслова „заревати” (рвати), коли наші пращури влаштовували оленячі гони, які відлунювали ревом диких тварин. На Гуцульщині відомий термін „копень”, бо поля вкривались суціль копами збіжжя. На західноукраїнських землях побутувало слово „кивень”, що пов’язано з ґедзями та сліпнями, які дошкуляють свійській худобі на пасовищах. Коні та корови постійно кивають головами, відганяючи надокучливих кровососів.
Цікаві й інші назви, зокрема „густир” (від густоти врожаю на полях і в садках), „хлібогол”, „жнивець”, „зоряничник”, „городник”, „прибериха-припашиха”, що безпосередньо вказують на людську діяльність. А от на Поліссі вживались „спасівець” і „барильник”. Перша натякає на „спасову бороду”, залишену жниварями в кінці поля, інша походить від „барильця” – дерев’яної посуди, в якій жниварі тримали воду. Пасічники починали вдруге качати мед. Ото „Спас свіжого меду припас”. Словом, клопотів вистачало.
Пройдемось народним прогностиком. На Мокрини (1 серпня) прогнозували, якою буде осінь. Коли зранку йшов дощ, то початок осені чекай дощовим; задощить опівдні – дощовою буде середина осені; якщо опади надвечір, то дощовий буде кінець осені.
Другого серпня – свято Іллі. Воно увібрало аграрну магію дайбозького бога грому та блискавок Перуна. Цією порою найбільше грозових днів і горобиних ночей, бо „Ілля колісницею їздить по небу”. Маковія відзначають 14 серпня; це полудень місяця. Жінки несли в церкву освятити мак, волошки, чорнобривці, пекли „шушлики” (пісне печиво) і „маковики” (коржики). Починається Спасівка – двотижневий Успенський піст. Другий Спас (Великий), Преображення Господнє, припадає на 19 серпня, його справедливо вважають святом врожаю. До цього дня намагались віджнивувати. Селяни несли в церкву освятити овочі, фрукти, гриби, мед у стільниках, хліб. Жінкам, у яких померли діти, дозволялось уже їсти яблука. Успення і Перша Пречиста – 28 серпня. До нього мали бути зібрані і фрукти. Починається „молоде” бабине літо, що триває до 11 вересня. Вважалось, коли у цій порі гарна погода, то „старе” бабине літо (11-12 серпня) буде непогідним. Розпочинали сіяти озимину. Третій Спас, або свято Успення, (29 серпня) давав старт відліту ластівок, сонце на осінь пішло. Якщо цього дня бачили ключі журавлів, то це віщувало ранню зиму.
Скажемо про найцікавіші звичаї. Після Першої Пречистої дівчата вже частково звільнялись від важкої праці й могли готуватись сватачів стрічати, оскільки не за горою була пора весіль. На жаль, нині призабуті зажинки і обжинки, жниварські толоки, — колись традиційні явища по всій Україні. Скажемо добре слово про толоки – форму взаємодопомоги та безкорисливості серед простого люду. До речі, вона широко використовувалась не лише на жнивах, але й на інших нагальних роботах, які потребували чимало зусиль, зокрема будівництво осель, доріг, копання криниць, сінокосіння. Завдяки толоці українці значною мірою зуміли здолати лихоліття, вистояти й вижити в нелегкі часи.
Нині мало хто згадує і про символічний та значущий звичай, що бере початок у далекі дохристиянські часи – в’язання „бороди”. Женчики залишали на межі кілька незжатих стебел. Дійство називали по-різному: „В’язати бороду”, „Прокіп’я”, „Людська доля”, „Дідова борода”, „Цапова борода”, „Іллі на бороду”, „Перепіка”, „Коза”. Пучечок жита підв’язували червоною стрічкою, оздоблювали квітами, вершечок надламували, аби „колосся схилялось долі, як подяка ниві за щедрий видаток”. До підніжжя „бороди” клали окраєць хліба, дрібку солі, вибирали зернинами з кількох колосків „засівали” оброблену серпом земельку, ще й присказували: „Сійся-родийся жито-пшениця, всяка пашниця, краще, ніж цей рік!” Подекуди на Поліссі крім „бороди” робили ще й „бабу”: останній вижатий сніп вбирали в жіночу сорочку, зверху пов’язували хустину. Вертаючи з поля, „бабу” віддавали господареві, який відносив її до стодоли.
Було ще одне цікаве дійство – заготівля калини. Кожна родина, де мались юнки на виданні, намагалась припасти калинові пучки. Коли грона-кетяги висіли під стріхою, то був знак приходити сватачам. Найчастіше „похід” по калину організовували на Успіння Божої Матері. Дівчата після церковної відправи йшли в ліс чи на луг. „Похід” супроводжувався іграми, хороводами, піснями. Біля першого куща калини полуднували, а потім „нападали” на нього з усіх боків. Кожна брала дві ягідки в рот, виголошувала чарівні слова про кохання милого. Вдома віддавали „здобич” матерям, неньки кілька гілочок вносили до хати, решту прилаштовувалась на стріху.
А що ми нині знаємо про урочистий і колись обов’язковий в усіх селах обряд освячення криниць, що теж сягає дохристиянських часів? Біля води тоді проводили різноманітні ритуально-обрядові розваги, навіть шлюбно-весільні дійства, влаштовували жертвоприношення. Особливо пошановували рукотворні криниці. На Маковія (спасівський похід) вичищали днище студень, лагодили цямрини, упорядковували толокою огорожі. Дівчата віночками прикрашали криниці, кидали у воду лепеху чи любисток, аби вигнати звідти злих духів. Під супровід троїстих музик, сопілок, передзвін церковних дзвонів процесія йшла до місць посвят. Там на столах були сіль, свята вода, коливо (кутя), запалені свічки. Після посвяти хлопці обсаджували джерела води деревами чи обтикали гілками-клечанням. Від того часу в християнську пору „перейшло лише освячення води (джерел) що ще знаходимо в творах Тараса Шевченка.
Призабуті народні обряди. У них варто вбачати не лише возвеличення благородної хліборобської праці – там слід, насамперед, знаходити мудрий досвід пращурів, пити з чистого джерела, що наповнює наші душі піднесенням і величчю. Цього можна і треба досягти, сповідаючи свято символи (хай і не так багато їх у передосіння) останнього літнього місяця.

Василь ЯНОШІ,
Дубно.
Схожі новини
Створення та просування сайтів
Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору