Щедрий врожаєм і весільним переджнив’ям

Але спочатку про назву першого місяця осені. Походить вона від „вересу” – вельми поширеної на Поліссі рослини. Цей вічнозелений кущик квітує в серпні-жовтні, та найпишніше радує рожево-бузковим суцвіттям саме у вересні. Рослина дає чимало поживи для бджіл, та в нашій місцині такий мед не в пошані, хоч у французів, наприклад, він вважається неабияким делікатесом.
Верес дав назву цьому місяцю не лише в українців. У білорусів він „верасєнь”, поляків – „вжесєнь”, у перекладі з литовської це „місяць вересу”, з латинської – теж „місяць цвітіння вересу”. Правда, ця назва в нашому календарі прижилась тільки на початку ХХ століття. До цього земляки використовували „власні” (регіональні) наклички. У давньоруській мові знаходимо термін „руєн” (по-народному – „ревун”). До речі, подібні й нині вживають серби („руян”) та чехи („рієн”, що в перекладі у них означає жовтень). Поруч із „руєном” знали і „зарев”. Мовознавці назву „прив’язують” до жовтого кольору листя та „руєпієм” оленів та лосів, які влаштовували в цю пору шлюбні герці. А в писемних пам’ятках Київської Русі зафіксовано також „варєснець”. Тут, найвірогідніше, йдеться знову про вічнозелену рослину.
Із середини місяця відлітають у вирій птахи. За народною уявою, вирій – тепла країна, де ніколи не буває зими, де живуть тільки птахи і гади: пернаті – в долинах, а плазуни – на горбах. Першою туди летить зозуля, що є ключницею вирію, бо „в неї золотий ключ від тієї країни”. У день Здвиження (Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього) небезпечно ходити в ліс, бо можуть покусати гадюки. Правда, серед вужів стрінете „блудників”, яких родичі вигнали зі свого середовища, а також „корінь із золотою короною” – якщо перед ним розіслати хустину, то плазун, переповзаючи її, може залишити золотий талісман.
Кілька слів про обряд „женити комина”, що нині майже не відомий. В одну із хат сходились сусіди, родичі, куми господарів, аби запалити на столі уквітчану свічку. Подавали страви, немов на весіллі, навіть імітували „випікання короваю”; співали й танцювали під супровід постукування на качалці й рублю, бувало, й скрипалів зазивали. Наступного дня запалену свічку несли в інший дім – обрядодія тиждень тривала. Потім жіноцтво запалювало посвіт від вогню „женильної свічки”, щоб удосвіта та ввечері працювати при цьому хатньому „каганцю”. Засіб освітлення розміщували біля комина чи посеред хати. Для цього в стелі прорубували невеликій отвір, щоб поліпшити тягу, й підвішували конусоподібний мішечок (кабицю). Під ним прикріплювалася металева решітка, на якій, власне, і горіла лучина, завдовжки півметра і сантиметр в діаметрі – смолистої скіпки вистачало на цілий вечір. Найстарша жінка на Семена, коли запалювали посвіт, обсівала його ліщиновими горішками, гарбузовим насінням, що ставали ласощами для дітвори, зичила гарної віддачі худобі, бджілкам. У повсякденному побуті посвіт відігравав не лише практичну роль, бо про електрику тоді й не йшлось, та й гас не всюди мали, а й символічну – збереження сімейного вогнища, продовження родовідних традицій. Урочисто запалений на початку осені, посвіт мав зберігатися аж до весни. Якщо він якимось чином гаснув, то, за повір’ям, у його господарів неодмінно скоїться лихо.
Цю обрядодію тісно пов’язували із заручинами. Адже при сватанні юнка мала стояти біля печі й колупати комина. До речі, з Семенового дня вже дозволялося засилати сватів.
Пройдемось народним прогностиком. Так, 4 вересня відзначали Боголіпа. Уже спостерігались перші заморозки, це початок „бабиного літа”. Якщо павутиння прилипало до рослин, то йшло на тепло, коли його було мало, то чекай сухої осені. Усікновення голови Іоана Хрестителя (11 вересня). Єдиний день, коли заборонялося варити борщ, дехто й постив. Нічого не різали ножем, особливо кругле, не рубали сокирою. Період осінніх гроз. На Семена Симеона Стовпника (14 вересня) селяни починали масово копати картоплю. Згадаємо про Різдво Богородиці, Другу Пречисту (21 вересня). Подекуди її звали „осениною”. Пасічники утеплювали на зиму вулики, власники овець вдруге їх стригли. А 27 вересня відзначали Воздвиження, Здвиження. Ніби цього дня плазуни звітують на своїй раді, хто що вчинив. З цим святом народна традиція пов’язувала зміни в природі: здвиг Землі з літа на зиму, поступове завмирання активного життя в полі, лісі. Домолочують на токах збіжжя, збирають плоди, овочі. Тому вересень вважають не лише щедрим на врожай – його звуть і щедрим „весільним переджнив’ям”, бо молодь після Покрови ставала на рушник щастя.
Перший осінній місяць залишив слід і в фольклорі. Ось як його оцінювали наші предки: „Вересень – рум’янець року”, він „весіллями багатий”, „хоч холодний, зате ситий”. А ще: „Діждемо осені, то будуть в нас кундосини (весілля)”. „З осені колос наливається”.
Давній народний календар не втратив свого значення й нині. Через нього можемо краще пізнати духовний світ пращурів, послуговуватись окремими повчаннями. Було б добре, якби повсюдно повернувшись лицем до народознавчих традицій, сповідували їх, вносили в них непосильну участь, розвивали.

Василь ЯНОШІ,
Дубно.