Середина осені вносить відчутні переміни у природу. В дібровах не чути пташиних перегуків, зате дерева вкриті жовтогарячими коронами, з яких потроху листя злітає на дзеркала ставків, озер; ранками тисне дошкульний вітерець, а трава сивіє густою памороззю. Відчутно подовшали ночі, справджується примовка: „Туди тень, сюди тень – минув день”.
На особливі урочистості жовтень не багатий. Церква відзначає лише кілька: мучеників-пустельників Саватія і Зосима, Івана Богослова та Покрову. Пасічники особливо пошановували оберігачів „божих комах”. Тому на Саватія й Зосима заносили вулики в спеціальні приміщення – омшанки (2 жовтня). Це тепер пасіки зимують на повітрі. А ще до цього дня хлопці та дівчата з’ясовували, чи будуть одружуватися, бо не за горами Покрова, відколи можна було грати весілля.
Латинська назва жовтня, яка побутує у багатьох країнах — «октобер», а наша назва відома ще з часів Київської Русі. Проте паралельно з нею вживали й термін „паздерник”, що походить від спільнослов’янського „паздер”, тобто „костриця”. До речі, „паздір’ям” звуть відходи перероблених на терниці конопель в Закарпатті й зараз, а білоруси називають місяць „кастрічником”, тобто „місяцем костриці”. Зафіксовано й інші регіональні назви. Найвідоміші серед них: „грязень”, „хмурень”, „листопадник”, „залізничник”, що не потребують розшифровки. Виділимо ще одну народну назву – „весільник”. Вона зайвий раз підтверджує народну приказку, що „жовтень на весілля багатий”. Бо й справді, з ранньої весни до осені хлібороб клопотався про врожай, нива вимагала уваги й праці. А от після закінчення всіх невідкладних робіт у полі можна було подумати і про шлюб сина чи дочки. Нагадаємо, що традиційному українському весіллю передувало щонайменше п’ять відповідальних подій: оглядини, сватання, змовини, заручини, дівич-вечір. Ці обряди мали упевнити молодят, що вони справді мріють створити міцну сім’ю.
Варто нагадати ще про одне цікаве дійство – „вінець” (його ще звали „весілля для батьків”, „женіння бітьків”), що нині навіть рідко згадується. Воно, як правило, справлялось у багатодітних сім’ях. А оскільки у поліських селах такі сім’ї були не дивина, то „вінець” був досить поширений. Коли одружували останнього сина (віддавали заміж останню дочку), то третього дня скороченим весільним обрядом вшановували батьків, які виховали працьовитих дітей. Був гостинний стіл, щирі побажання численної рідні, знайомих, пишний і рум’яний коровай, вінки – подяка батьками за щедро прожиті роки. Поетичність побажань, чистота моральних засад, випробуване часом возвеличення батьківської ролі у вихованні синів і дочок – ось що крилось за „вінцем”. Нині ледь не кожен знає про так звані золоте, срібне, порцелянове, ситцеве та ще кілька весіль-обрядів, запозичених у інших народів, а от свій предковічний обряд просто забули.
Два слова про храмове осіннє свято, яке мало кожне село. На „іменний праздник” церкви з’їжджались рідня, знайомі з інших поселень. У цей день влаштовували „канун”. Найповажніші господарі купували в пасічників мед, робили з нього вистояну традиційну медовуху. Солодким напоєм хлопці частували своїх обранок, отримуючи за це писанки. Лунали пісні, танцювали діти, молодь. Виручені на „кануні” кошти йшли на громадські потреби.
За прадавньою традицією вважалось: як Покрова накриває траву листям, землю снігом, а воду льодом, так і дівчат повинна накрити шлюбним вінком. Ще від козацьких часів це свято було національним, позаяк волелюбці вважали Божу Матір своєю покровителькою. До речі, як і воїни УПА.
А ось дещо про народний прогностик. На зачаття Івана Предтечі (6 жовтня) дівчата й жінки брались за рукодільництво – пряли, ткали, вишивали. Казали: „На Предтечі тулись до печі”, а ще „Тік і потік починок приволік”.
А Єфросинії (8 жовтня) в народі звали „капустником”. За повір’ям, пошаткована капуста добре зберігалась. Коли цього дня випаде сніг, то зима почнеться на Михайла (21 листопада).
Івана Богослова (9 жовтня). Завершували всі польові роботи. Отже, «Хто не посіяв до Богослова, той не вартий доброго слова».
На Покрову (14 жовтня) в південних регіонах України зі „строкарями” укладали нові угоди, а в Закарпатті повертались із полонини овечі отари. Починались вечорниці, що тривали до Великодня, та весілля, що закінчувалися пилипівськими заговинами (27 листопада). Вважалось, яка погода на Покрову, такою буде і зима.
Єфимії (28 жовтня). Цей день ще називають „болотихою”. Як почнеться моква, то аж до морозів триває.
А стосовно Луки (30 жовтня) жартували (крім осіннього, є й весняний): „До весняного Луки ані хліба, ні муки, а прийшов осінній Лука – з’явилися хліб і мука”. Тому „як не придбаєш до Луки, то не буде ані хліба, ані муки”.
Наведемо кілька передбачень із діючого агрокалендаря. Грім у жовтні – на малосніжну, м’яку та коротку зиму. Ранній вирій птахів – холодна осінь. Листя кладеться на землю долілиць – на врожай. Чорна бузина і калина достигли не до пори – чекай холодної та лютої зими. Домашні птахи ховають голову під крило – на дощ. Ввечері або вночі з’являється туман і довго не розсіюється – на сухі, теплі осінні дні. Якщо до 14 жовтня опаде листя з вишні, то зима буде теплою, коли тільки жовтіє – лютою і сніжною.
За великом рахунком, жовтень – таки вередливий. Недарма про нього казали, ніби „упродовж одного дня сім погод має: сіє, віє, крутить, мутить, рве, зверху ллє, а знизу мете”. Як би там не було, та в цей місяць осінь непомітно, але впевнено диктує свої права, попереджуючи, що невдовзі настане листопадове передзим’я.
Щоб зберегти прибуток попередніх поколінь для прийдешніх, мусимо повернутися обличчям до своїх правічних джерел – відновити духовні народні традиції, примножити їх. Тоді позбудемось моральної сліпоти й глухоти, які ведуть до „посухи” у царині народознавства.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.
