У квітні не сіятимеш — восени не віятимеш

Якщо березень лише припрошує в гості весну-наречену, то квітень стрічає її як повноправну господиню: луки, узлісся, видолинки вбираються у зелень, буяють перші квіти. Ото й казали: „З’явились біля оселі півники – весна присіла на призьбі”. Збільшується клопотів у хліборобів, що зафіксовано у прислів’ях: „Минув марець – готов в поле ярець”, „Хто в квітні не сіє, той у вересні не віє”, „Весною день рік годує”, „Посієш вчасно, то й вродить рясно”. А ще в квітні починали виводити на пасовиська свійських тварин.
З четвертим місяцем пов’язано чимало християнських свят і цікавих обрядів. Згадаймо, зокрема, Благовіщення, Вербну неділю, Великдень. Традиційно Благовіщення Пресвятої Богородиці (відзначається 7 квітня) вважалось найбільшим весняним святом. Ніби в цей день „Бог благословляє всі рослини”, тому великим гріхом вважалось братись за будь-яку роботу. Існує повір’я, що і птиця гнізда не в’є, бо „колись зозуля це робила і Бог в неї пам’ять відібрав”. Літні люди вірили, що якщо цього дня в свійської птиці з’являться яйця, то їх не потрібно брати, „бо вилупляться курчата із двома головами”, а отриманий приплід у корови чи вівці одразу ж різали, бо „з таких добра не жди”. А ще був звичай випускати на волю птахів, виганяти котів з хати, худобу з хлівів, спускати з ланцюгів собак, аби „відчули весну й самі про себе дбали”. Селяни вірили, що до Благовіщення „земля відпочиває та сил набирається”, тому намагались не порушати її, аби „не розбудити скритого в ній життя”.
Було ще нині маловивчене свято річного циклу (21 квітня) – день Руфа (Родіона), коли „сонце зустрічається з місяцем”, а з землі начебто вилазить усяке гаддя та загадкові „Руфи”. Їх не можна вбивати, адже „сонце три дні плакатиме”. А тому намагались цього дня до лісу не йти . Передбачали, коли на Руфа погода добра – буде сонячне літо, коли похмура – холодне й дощове.
Останній тиждень перед Паскою звали „чистим”, „жилавим”, „білим”, „вербним”, „цвітним” („квітним”), „Лазаревою суботою”. Особливо чекали його діти, бо приходила Вербна неділя. Діти заготовляли галузки червоної верби. У скроплених свяченою водою годилося відщипнути пухнастого „котика” і проковтнути, аби „горло не боліло і не наростали в ньому гулі”. А далі наставав обряд „биття” вербою. Вірилося, що „діти матимуть великий зріст, міцне здоров’я, щедре багатство”. Цей тиждень пов’язаний із багатьма обрядами. Кожень день мав свої назви, призначення: „Чорна середа”, „Чистий („Живильний”) четвер”, „Великодня п’ятниця”, „Страсна („Великодня”) субота”. У понеділок господині мили хату, білили стіни й стелю, фарбували двері і підвіконня; у вівторок – прали, прасували білизну; в п’ятницю йшли в храм на „Плащаницю”, в суботу господар ладнав „дору” — кошик для посвяти, а жінки фарбували крашанки, готували страви. Окремо виділимо „Чистий четвер”. Готували „баби” — жовті обрядові паски, яких українці знали 40 видів. Годилося насукати „страсних” („громничних”) свічок. Призначення їх вельми широке: від малювання хрестиків на хатньому сволоці – „аби лиха нечисть оселю минала” — до обкурювання тяжких пологів.
Перший четвер по великодні звуть „Навським” („Мертвецьким”) Великоднем. За повір’ям, Бог тричі відпускає праведні душі на Землю: коли квітує жито (Русалії), на Спаса і в „Навський четвер”. Упродовж трьох днів вони перебувають у полях і біля обійсть, справляють „свій” Великдень. Душі покійних цієї пори агресивні, можуть зустрічного задушити. Не бояться ні хреста, ні молитви. Єдине може врятувати людину, якщо в четвер обіллється водою. З цим днем пов’язане прислів’я: „Як не тепер, то в четвер”, тобто рано чи пізно за все доведеться відповідати, спокутувати.
Читачам мало відомо про Великдень, тому скажемо про призабуті звичаї. Цієї ночі вважалось за потрібне мати в кишені монету, тоді впродовж року водитимуться гроші. Подекуди біля церкви мисливці стріляли в повітря, таким чином „убивали чортів”. А ще палили вогнища, біля яких літні люди розповідали цікаві історії. Не годилось лежати під ковдрою, бо „нечиста сила може приснитись”. Діти вранці вмивались із череп’яної миски, аби „завжди були рум’яними”. Годилось салом мастити губи, ніс і щоки, щоб „влітку сонце і вітер не тріскали шкіру”. Крихти від розрізаної паски кидали в піч, щоб „не дістались мишам, що стануть кажанами і літатимуть над тим, хто крихти погубив”.
Веселою дитячою забавою було пускати в хід „битки”. Було багато бажаючих „піти на гойдалки” (дівчата водили хороводи), „по писанки”. Коли юнка дарувала хлопцеві пару писанок, то він третього дня Великодніх свят наймав музиків і запрошував її до танцю.
Другий день Паски був „Волочильним”, „Обмивальним”. Зупинимось на другій назві. На Гуцульщині та на Поділлі юнок обливали біля річки, навіть у воду кидали. І все заради того, аби від „своєї” дівчини писанку отримати. Цікаво, що цей обряд українці завезли аж у Нью-Йорк.
Два слова про поминальний тиждень. Прикро, що подекуди його „об’єднали” із 9 травня, і втратили багато з морального та традиційного боку. Глибоко корінний обряд вшанування померлих мусить бути духовним очищенням минулих і грядущих поколінь. Прикро, та ми вже втратили „Бабський Великдень”, притаманне лише жіноцтву дійство, що відзначалося на Фомину неділю, коли на кладовищах проводили панахиди й обіди-трапези, коли жінки могли поголосити, поплакати, „порозмовляти” з тими, хто завершив земну путь, закликати їх бути милосердними.
Нарешті про звичний термін. Етнографи пояснюють походження слова „весна” від санскритського „Vasanta”, що означає „свято весни”. Дехто вбачає співзвучність його з гебрейським (староєврейським) „Nisan”, що означає весняні місяці, серед яких „квітень” звучить „Iar”. Ото ніби звідти наші „ярець”, „ярина”, „ярові хліби”. А слово „Ярь” споріднене з сарматським „Ирь” – „схід сонця” і „теплі краї” (згадайте відоме усім „вирій”). Для нас весна – насамперед безсмертний голос минувшини, дорога поезія рідного краю, остаточний прихід якої символізує Благовіщення.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.