36 років за гратами

Якби ж то йшлось лише про кличку! На Грабовщині, де мешкали Ляшуки, на них завжди показували пальцем. Глава сім’ї з фронту повернувся контуженим, працювати не схотів, пиячив. І трьох синів та дочку вчив „правильно жити”. Мати ж за копійки, зароблені на свинофермі, ледь кінці з кінцями зводила. Дід старшого з синів Федька забрав до себе і цим врятував від в’язниці. Тепер він працює інженером у Сарненському районі. Тоді батько взявся за виховання Віктора, все вимагав, аби син не сидів вдома, йшов „промишляти”. Якщо не приносив горілки та закуски, в хід старший пускав п’ястуки. Ото син навіть на кладовищі ночував. Мати не могла ж привести до тями чоловіка – п’яницю, злодюгу. А що ж Віктор? Слабовільний, слухав батька – і помаленьку втягувавсь у злодійське ремесло. Всього чотири класи закінчив, іншу „науку” проходив у компанії впливових дружків, які запросили аж у Ташкент на „роботу”. Вона закінчилась не вельми приємним знайомством із правоохоронцями. Мусив «рвати кігті», вернутись на Полісся.
Незабаром вперше загримів за грати, коли в Корці „вичислили” міліціонери його причетність до крадіжки бичка і „візиту” через вікно в одну із „забігайлівок”. Мав шістнадцятий рік, припаяли, як неповнолітньому, всього три роки відсидки. Отак „загартував” юність у Дубенській виправно-трудовій колонії. — Знаю, що там „бухали” термін деякі нинішні політики, — розповідає Віктор Ляшук. Думав поїхати в Київ, нагадати декому про ті далекі роки, аби допомогли мені на старості влаштувати нормальну житуху. Та засумнівавсь після одного випадку. Якось зайшов до одного корецького чиновника, з яким разом сьорбали тюремну баланду якого не раз виручав від розправи „братви”. Подивився на моє лахміття, буркнув: „Чого треба?” і дав лише десятку. Ліпше було його задушити в камері.
Скажу про життя за колючим дротом. Було по-всякому, та найбільше погано. За вісім „відсидок” познайомився із в’язницями України, Казахстану. Як правило, щедро нагороджували за крадіжки держмайна. Раніше було в зонах терпимо, нині набагато легше, бо адміністрація почала трохи дотримуватись законів. Коли сидів у Рафалівській колонії, то мусив працювати в кам’яному кар’єрі. Норма для в’язня – набити за зміну звичайним молотком дев’ять тонн каменю. А то три КаМАЗи. Не всім вдавалось здати за вісім годин таку кількість будматеріалу. Якщо не справлявся з нормою, то світив карцер на 15 діб (на хлібі й воді). „Неслухняних” відправляли в сиру камеру на двох ув’язнених, де на козлах були дошки зі старими матрацами. Серед ночі будили, аби „провітрювались” на морозі чи дощі, ще й „постіль” виносили. У камеру запускали холодну воду, її черпали і виносили відрами на вулицю. Після кількох таких „процедур” ослаблені зеки потрапляли в один із медичних закладів Львова. Ось де поповнювались ряди туберкульозних хворих у в’язницях, число яких постійно росте.
На нарах виживав, хто як міг. Я, наприклад, непогано грав у карти (виготовляв їх із газет, журналів). Як правило, грали на харчі, бо там завжди хочеться їсти. Годували так, що ледь животіли. У меню – перлова та вівсяні каші, суп, заправлений тонко-тонко маргарином. Картопля попадалась щасливчикам іноді. Правда, раз у місць дозволяли купляти в табірній крамниці за свої кровні кілограм цукру, пачку маргарину та консервну банку „Кільки”. Жирів? Про сало мову не вели, бо на видному місці висів застерігаючий лозунг „Позор салоедам!” Це означало, що ніхто не мав права їсти цей продукт. А якщо іноді він потрапляв у зону завдяки вільнонайманим, то карали обидві сторони. Щонайменше ув’язненим давали 3-4 доби карцеру.
Намагався вирватись із замкнутого кола. Між відсидками був якихось 9 місяців на волі, встиг одружитися, з’явилась дочка, працював у пресувальній лісоколоні. Та в черговий раз „одержав” 12 років ув’язнення, вирішив не соромити дружину й дочку, розвівся.
Дочка вже доросла. Має двох дітей, та я її більше з дня народження не бачив, зустрітись із нею не наважуюсь, соромно. Брат і сестра мене теж не признають.
Не думайте, що я далі кочусь вниз. Ще в „зоні” роздобув адресу рівнянки, писав їй листа, а раптом усміхнеться доля. Одержав свого листа назад, змереженого червоним чорнилом і великою „одиницею” за неграмотність. Ото розізливсь і на неї, і на себе. Став учитись, закінчив у вечірній школі одинадцять класів. Цікавлюсь подіями у світі та Україні.
Роки, проведені на в’язничних нарах даються взнаки. Не слухаються ноги, хворіють нирки, мучить гастрит. Нікому не потрібний, лишивсь наодинці зі своїми проблемами. Оселю, після смерті матері окупували бомжі та наркомани, а в минулому році спалили. Аби вижити, здебільшого кукую у лікарні. Чого досяг у житті, яке і життям не назвеш? Мої ровесники, порядні люди, находяться при долі. А в мене – ні кола, ні двора. Жити ніде, грошей катма. Розумію, що сам винен, обравши шлях, що не має вороття. Одна надія лише на Бога, в якого ніколи не вірив, а тепер…
P.S. Гірка „сповідь” колишнього в’язня. Завдячувати за своє неприкаяне життя, більшу частину якого провів на в’язничних нарах, має батькові, котрий не ту науку, що треба, сину передав. І самому собі, що свого часу не проявив твердість духу, не порвав зі злочинним світом. На схилі літ Віктор Ляшук ніби й зрозумів, що не тією стежиною проніс свої стопи, псевдогероїзм сповідував, кається, що зусібіч обсіли проблеми. Як мовиться, є каяття, та нема вороття. Чи не єдина користь від „сповіді” новокорчанина: хтось познайомиться з нею і задумається, аби не опинитись біля розбитого корита, на обочині життя. Бо воно дається людині тільки раз Богом, і його потрібно прожити гідно.

Василь ЯНОШІ,
Корецький район.