Коли людина багатою буває

— Пам’ятаєш Івана, — розповідала сива пасажирка, — з ним жили душа в душу. Чоловік ніколи слова лихого мені не сказав, роботу на „твою” і „мою” не ділив, шанували одне одного. Двох синів і дочку вивели в люди. Діти виросли поштивими до старших і батьків, завжди підсобляли по господарству. Остап, офіцер, живе в Санкт-Петербурзі, вже пенсіонер; середульший Віктор після педінституту працює в сусідньому районі, ото їду від нього. Марійка нікуди з села не виїжджала, вивчилась на кухаря, трудилась у дитсадку. Дочекались із старим онуків. Тільки б жити, долі радіти та Всевишнього хвалити. Але правду кажуть (затремтів голос оповідачки), що не завжди так буде, в житті не лише білі смуги. Сталося непередбачуване: хвороби Івана, міцного, як дуб, скрутили, прикували до лікарняного ліжка. Як не намагались медики, які ліки стривожені діти не діставали, батька недуга вже не відпустила зі смертельних обіймів.
Що не кажи, а тяжко одній. Та жити треба. Ото минуло два роки по смерті чоловіка, зійшлася із Степаном, недалеким сусідом. Вдівець розуміє, по чім фунт лиха, непитущий, двох дорослих дітей має. Спільне життя спочатку складалось непогано. Приймак – до всього вдатний господар, вдачею спокійний, мене шанує.
Але на другий рік стала помічати дивні речі. Одного дня в миснику кілька філіжанок не дорахувала, потім у погребі „порідшали” консервні закрутки, далі до кінця звичних грошей із пенсії чомусь не вистачало, а там у дровітні стос поліняк ніби корова язиком злизала. Не відразу, та допетрала, що й до чого. Ото Степан так своїм дітям допомагає. Його можна зрозуміти: батько потерпає за власні кровинки. Але чому добре діло робить потайки? Після чергової спроби підсобити „своїм” вирішила поговорити з чоловіком. Скажімо, моїй Марійці допомога була б теж не зайвою, бо дочка після закриття дитсадка залишилася без роботи, ще молода, хоче гарно одягатися, діток своїх належно глядіти. Запропонувала: давай допомагати і твоїм, і моїм. А то прикро виходить, коли турбуєшся лише про одних.
Степан не зрозумів мене чи не схотів зрозуміти, поліз на рожон. Я, каже, думав, що ти людина щедра душею, не скупа, не дріб’язкова. Одним словом, побили ми горшки – повернувся чоловік у своє обійстя…
Замовкла жіночка. По хвилині обізвалась молодша, в модних задимлених окулярах, мовила заспокійливо:
— Не хвилюйтеся, Петрівно, по-моєму, ви таки багата душею людина.
В Озерянах пасажирка направилась до виходу. Перед тим, як зупинився електропотяг, старша задумливо сказала:
— Коли людина багатою буває? Мабуть, коли здорова, має люблячих дітей, онуків і щоб поруч була вірна пара, котра тебе розуміє, підтримує.
І я подумав: тут цілий ланцюг, прикро лишень, коли з нього випадає якась ланка. Тоді чесна душею особистість потерпає незаслужено, терпить моральні муки.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.