Коли назад вороття не буває...

Зробити помилку в житті легко, та виправити її не завжди можна. Пізно це зрозуміла Марина... Коли розлучалась з Миколою, батько й мати зупиняли її, усіляко застерігали, бо ж до зятя претензій ніяких не мали. Навпаки, знаючи характер своє доньки, Пилип казав: “Їй потрібен чоловік з нагайкою”.
Не подобалося, як чіпляється до чоловіка за найменші дрібниці. Іноді й сам заступався за зятя. Та донька ще й на нього накидалась: “Не влазьте в мою сім’ю!”. „Уся в матір” — думав Пилип. З Одаркою в житті довелося йому всього пережити. Тож не заздрив Миколі. А той від природи тихий, спокійний, працьовитий, у всьому підкорявся дружині, старався зберегти сім’ю. Та не судилося. Поки ще жили з батьками, вони стримували дочку. Однак, коли Микола отримав квартиру в місті від підприємства, на якому працював, через рік Марина таки розлучилася з ним. Аргументів для цього в суді в неї виявилося багато, хоч всі вигадані. Микола, знаючи, що рано чи пізно це станеться, дав згоду на розлучення. Але там, у суді, при всіх спокійно сказав: “Я люблю тебе, Маринко, і хочу, щоб ти після нашого розлучення була щаслива”. Усі побачили на його очах сльози. Трирічна донька Оленка тягнулася рученятами до татка, та він для неї вже був недосяжним: Марина не підпускала доньки до батька. Пилип після всього сказав дочці: “Ой, нарвешся ти, Марино, на своє”. На що вона зухвало відповіла: “Не переживайте, я своє життя влаштую сама. Не втручайтеся в мої справи”.
Незабаром вона познайомилась на вечірці в друзів з Ігорем. Веселий, дотепний, він у той вечір був душею компанії. Відразу припав до серця Марині. Порівнювала його з Миколою, і здавалось жінці, що Ігор — саме той, хто їй потрібен для щасливого життя. У той вечір провів додому. А потім ще були зустрічі, при яких вона зізналася, що вже була заміжня і має доньку, яка в той час перебувала в її батьків. Це Ігоря не збентежило. Він запевнив, що кохає її, і донька в їхньому житті на заваді не стане, буде для нього рідною. Цього найбільше хотілося Марині, тож повірила йому. Бо таких улесливих слів, такого освідчення в коханні від Миколи вона не чула ніколи. Батьки Ігоря були проти того, що їхній син бере дружину з дитиною. Не раділи цьому й батьки Марини. Вони уявляли свою доньку тільки з Миколою, з яким підтримували зв’язки навіть після розлучення. Усе надіялись, що донька одумається, і вони з Миколою ще зійдуться. Та марно.
Ігор з Мариною розписалися. Весілля не було. Відсвяткували цю подію з друзями та знайомими. Так почалося їхнє спільне сімейне життя. Медовий місяць пролетів, як одна мить, і потяглися життєві будні, в яких не спізнала Марина щастя, на яке так розраховувала.
Ігор тепер був зовсім не тим, з яким вона познайомилась. Обіцянки, що сприйме її донечку як свою, не дотримався. Марина це побачила з перших днів їхнього спільного життя. Коли дитина тягнулася до нього рученятами, називаючи татом, він дратувався. Особливо це було помітно, коли в хаті знаходився хтось із сторонніх. Боялася навіть залишити Оленку з Ігорем удома. Коли поверталася зі зміни, донька завжди була пригнічена, жалілася, що тато Ігор її зобижав, не давав їсти. Ігор це не підтверджував, але Марина вірила доньці, а не йому. Чіплявся він до неї і за дрібниці, часто у квартирі виникали сварки. Отоді й згадувала Марина свого Миколу. Не раз плакала вночі, аби не чув Ігор. Хотілося повернутись у минуле, та назад дороги вже не було. Микола одружився в селі з її найкращою подругою Вікторією, яка при зустрічі з нею не могла нахвалитись своїм сімейним життям з Миколою. Марині від цього тільки серце стискалося. Про своє життя замовчувала. Навіть не розказувала ні батьку, ні матері. Але пильне око Пилипа помічало, що донька стала зовсім не така, як була раніше.
Марина завагітніла. Думалось, народить Ігорю дитину — усе зміниться. Воно й змінилося, але в гірший бік. Бо коли народила донечку, Ігор до Оленки став зовсім байдужим. Для нього її наче й не було, всю увагу приділяв тільки своїй маленькій Іринці. Оленку й не підпускав до неї. А коли Іринка стала підростати, батько завжди приносив їй усілякі іграшки, ляльки, солодощі. Нічого не жалів для доньки. Оленка з заздрістю дивилась на все, але доторкнутись ні до чого не мала права. Слину ковтала, коли бачила, як її сестричка їсть смачні цукерки. Вона хотіла поділитись з Оленкою, та Ігор кричав: “Не давай, хай мама їй купить”. Усе це бачила Марина, і щеміло їй серце від болю. Для неї донечки були однакові, і ділити між ними щось вона не змогла б ніколи. Тулила до себе Оленку, а на очах з’являлися сльози, це ж вона позбавила доньку рідного батька, який так її любив...
Оленка підростала, бачила, як ставиться до неї Ігор, і боліло її дитяче серце. Марина часто заводила з ним розмову про те, чому він так різнить дітей, та це його ще більше дратувало. Зі своєю ж донькою не розлучався ні на мить. Брав її з собою скрізь. Коли привозив з села продукти від батьків, ховав їх, до них не мала права доторкнутись ні Марина, ні Оленка. „Це для мене й Іринки, — казав, — а ви йдіть до своїх” .
Життя Марини з Ігорем ставало все більш нестерпним. Сварилася з ним. Він став заглядати в чарку, усе частіше приходив додому пізно. Згодом дійшли чутки до Марини, що Ігор має коханку. Не повірила. Та коли випадково застала їх удвох, одразу подала на розлучення. Ігоря це не збентежило, тільки сказав своїй доньці: “Підемо, Іринко, жити до тьоті”. На що та вже не по-дитячому серйозно відповіла:
- Ні, татку, нікуди я з тобою не піду. Вона буде мене любити, як ти любиш Оленку. Ти думаєш, я нічого не бачу? Не хочу так страждати, як вона. Не любиш ти мене, коли бажаєш такої долі, як у моєї сестрички.
Задумався над словами доньки Ігор, та вже було пізно. У суд не пішов, їх розлучили за його відсутності... Коли поїхала Марина до батьків і розповіла про те, що сталося, старий Пилип сказав:
- Ну що, доню, застерігав я тебе, а ти й слухати не хотіла. Ти знехтувала любов’ю і добротою Миколи, а інша його оцінила. Так Бог дає: коли людина відмовляється від добра, Він посилає зло, щоб вона потім могла покаятися в цьому. Не проси в нас з матір’ю розради. Сама в усьому винна.
Заплакала Марина, дивлячись на осиротілих дітей, та назад вороття вже справді не було...
Володимир ПІНЧУК,
Сарни.