Злочин перед сином

З цими словами старенька погладила хлопчика по голові й випустила з хати. Петрик, немов птах, випурхнув на двір і радісно побіг додому, тримаючи в кишені праву руку, щоб, бува, зароблених власноруч грошей не загубити. За ним із вікна старенької хатини спостерігало двоє сірих очей бабусі.
— Боже, — шепотіла сама до себе, — яка ж старанна ця дитина. Увесь день ладен допомагати, аби мені, старій, полегшити хоч трішки життя. Дай йому, Господи, щасливої долі.
Баба Варка тривалий час жила самотньо. Шість років уже минуло, як помер чоловік. А єдина донька вийшла заміж аж у Ростовську область. Тому бачилася з нею рідко. Не раз пропонувала забрати до себе. Та мати категорично відмовлялась, мотивуючи тим, що її домівка тут, де вона народилася, виросла і постаріла. А ще інколи жартома відповідала:
— А коли смерть прийде, а мене не буде вдома, не піде ж вона стару Варку десь у Ростовській області шукати. То й житиму у вас вічно.
Далі подумає та й знов говорить:
— Не хвилюйся, доню. Мене, хвала Богу, є кому доглядати...
Варка мала на увазі малого Петрика, який відвідував стареньку кожного дня. Він і справді був добрим хлопчиком, вважав себе дорослим, бо ходив у п’ятий клас. Учився посередньо. Можливо, часу на навчання не вистачало, а, можливо, просто не виявляв великої зацікавленості до того чи іншого предмета. Утім, у нього була своя мета, зумовлена соціальним становищем.
Батьки хлопчика вже тривалий час мали статус безробітних. Мати намагалася приторговувати на базарі продуктами з власного городу, бо, крім Петруся, у неї ще й була шестирічна донечка Софійка. Потрібно ж і одягнути дітей, і нагодувати. Хвала Богу, що послав тільки двійко, бо інакше психологічно жінка просто не витримала б, адже всі сімейні обов’язки впали на її плечі, позаяк чоловік не “просихав” від спиртного. Главу сім’ї мало цікавило, чи одягнуті та нагодовані його діти, чи взута дружина. А боліла голова лише від одного — як випити. У пошуках спиртного використовував всі можливі методи. Не раз виносив із дому спільно нажите майно. Пропивав останні кілограми цукру, борошна, картоплі...
Сльози дружини та дітей не впливали на п’яницю, чоловік жив, як кажуть, для себе. Тому Петрик вимушено допомагав бабі Варці, бо вона завжди давала гостинці: то солодощі, то гроші, які для нього були просто безцінними. Ось і сьогодні радісно приніс додому аж цілих десять гривень! Друзі після школи кликали його грати у футбол. Вмовити Петрика не вдалося, він вперто відповідав хлопцям, що сьогодні допомагатиме бабі Варці. Хоча грати у футбол було для нього чи не найулюбленішим заняттям у світі.
Не однією справою, не одним подібним заняттям жертвував малий п’ятикласник, аби заробити якусь копійчину. Він мріяв купити декілька атласів із географії, бо в класі їх мали всі, окрім нього. Петрик розумів, чому вчитель не нагадує йому про відсутність цього матеріалу на парті. Адже географ добре знав про бідову сім’ю учня, бо проживав неподалік від баби Варки.
Мав іще одну мрію хлопчик. На Великдень він готував сюрприз: хотів придбати Софійці красиве голубеньке платтячко, яке в магазині вподобала сестричка й жалібно прохала маму, щоб та купила. Але ненька серед інших покупців лише розчервонілась, так нічого й не відповівши малій. А потім, сказала Софійці, що більш не візьме її із собою в магазин, бо та вередує. Отож, Петрику дуже хотілось порадувати цією покупкою як матінку, так і сестричку.
Але ці мрії безжально розбив і розтоптав рідний батько, який украв у дитини та пропив зароблені гроші. Розпачу і сльозам не було меж. Петрик побивався не так за грішми, на які потратив немало часу й сили, як за тим, що вже ніколи не здійсняться його мрії — купити собі атласи, а сестричці голубеньке платтячко, на яке в мами не було грошей. Не міг дивитися на п’яного татуся: маленьке серце розривалось навпіл, а душа тремтіла, немов тонка хустина на вітрі. Гіркі сльози привели його до баби Варки, де в куточку в передній кімнаті знайшов місце, щоб добре виплакатись. Важке дитяче хлипання щоразу доносилося і різало вуха старенькій. Баба Варка сиділа мовчки на дерев’яній лаві.
— Не плач, дитино, — мовила згодом, коли трохи виплакався. — Ти ще зовсім малий, щоб проливати сльози. А платтячко й атласи я завтра обов’язково тобі куплю, обіцяю.
Від почутого хлопчик кинувся до старенької, обійняв її. Не сподівався почути таке, а тому розплакався ще більше.
— Дя...кую! Дяку...ю, ба...бусю, — мовило тремтячими вустами хлопченя.
Петрусь глянув в очі, з яких, як і в нього, котилися сльози, й сказав: — Я ніколи не буду таким, як мій татко...

Василь ТИТЕЧКО,
с. Мале Вербче Сарненського району.