Бомжем став не з власної волі

Насельниці монастиря косять оком на прошаків, серед яких чимало п’яничок, любителів поживитись чужим добром. Та й окремі корчани критично ставляться до неприкаяних волоцюг, котрі опустились на життєвих перехрестях, не намагаються повернутись до нормального життя. Прикро лишень, що часто-густо в громаді чешуть під один гребінець усіх тих, хто змушений в пошуках їстівного ритись в сміттєвих баках, стояти з простягнутою рукою в підворітнях святих обителей, вислуховувати кпини забезпечених перехожих. Так, вони брудні, завошені, обдерті, але ж такі громадяни незалежної України, як усі, хоч і опинились за межами суспільства. Отак і викликають в одних відразу, в інших — співчуття. Вільного часу, оцього найдорожчого багатства (за визначенням одного розумного політика) у них – хоч відбавляй. Та люди вони не вільні, обділені, бо давно перестали бути людьми, хоч волоцюгами і бомжами стали не з власної волі.
Він мовчки стоїть під монастирською стінкою, прагне не займати багато місця; не канючить у перехожих копійку. Чисто поголений, у благенькій одежині, згорблений, не підіймає очей. Тільки засмальцьований капелюх біля ніг видає мету його перебування під розлогою липою. Чимось невловимим привернув старий мою увагу: смугляве, аж бронзове обличчя, сміливо-гордий погляд чорноокий, густа жорстка чуприна, густо переплетена памороззю. А що, коли це нащадок племені славетного імператора гунів Арпада? Ризикнув заговорити до нього по-угорському – і не помилився. Через хвилину він радісно тис мою руку, все допитувався: „а ви де, панночку, тут взялись?” Отримав відповідь, погодився поспілкуватись. Я запросив його у один із генделиків, що їх чимало на вулицях Корця. Від скромного обіду новий знайомий не відмовився. Але бачив, йому дуже хочеться „висповідуватись” перед земляком.
Прибивсь Йовшка Волошин аж із Чопа, що в Закарпатті. Не такий вже й старий, лише 63 роки. Пропрацював на водокачці 18 років. Мав хорошу дружину, з якою виняньчили семеро дітей. Сини і дочки розлетілись по всьому світі, двоє аж в Угорщині опинились.
Колись несхвально дивився на простаків, не був жадібним, завжди для знедолених кілька копійок знаходив. Якби йому тоді сказали, що на старість сам побиратиметься! А все почалось після аварії на виробництві, коли надовго потрапив у лікарню. Коли почав добиватись справедливості, просто виперли за ворота. Автоматично втратив всі подальші виплати. Та й що міг довести, коли за плечима лише один клас освіти? А потім незрозуміло від чого згоріла хатина на околиці міста. Отак і збулось сказане чиновником: щоб „не смердів і не колов очі чесним людям”. Вибрались із дружиною у село Худльово, до старшого сина-коваля. Гарна місцина під горою на мальовничій полонині, жили хоч і в тісноті, але в злагоді. Тримали сяке-таке господарство. Та безжалісні потоки грязі і води накрили подвір’я, знесли дім. Ледве живими встигли вискочити. Питаєте, чи допомогла держава? Видали щось із одягу, якусь копійчину. Пізніше привезли будматеріали, та син Шандор тверезо розсудив: у горах осідати не буде, бо нова повінь може знову обійстя зруйнувати. Але в долині не так легко було знайти місце під забудову. Йовшика з Монікою, так звали дружину, вирішив їхати до дочки в Дубно. Ви ніколи не їхали „зайцем” на потязі? На вокзалах в пасажирів просили їсти, побирались і в містах, куди їх викидали „сердобольні” міліціонери. У Синевидську, Сколівського району, зимували. Голова сільської ради дозволила зайняти хатину-пустку. Фанерою позатуляли вибиті вікна, підремонтували двері. А от палити грубку дров не було. Захворіла дружина, все натужно кашляла. Весною, коли почали танути сніги, Моніки не стало, поховали її жалісливі горяни. А Йовшика вирушив далі в дорогу, таки дістався до дочки. В Юціки, як у тій рукавичці із казки, – повна хата: п’ятеро дітей, свекор і свекруха. Чоловік не працює. Живуть на пенсію старих та на „дитячі” гроші, що отримує дочка на трьох найменшеньких. Йовшика мав паспорт, але прописати його не захотіли, міліція вимагала ще кілька паперів. Та хто за ними в Чоп поїде? Видно, пенсію не буде отримувати й далі. Сказати по правді, в Дубні можна було жити. Побирався в основному біля Свято-Іллінського храму, в святкові дні до 10 гривень приносив додому. Так і рік минув. Але зять, і особливо сваха, були не вельми раді такій „виручці”, їх більше турбував зайвий рот. А потім настав день, коли Юціка, ховаючи очі й перебираючи спрацьованими руками фартух, ніяково завела мову про невдоволення чоловіка, що треба думати, як жити завтра.
Сигнал Йовшка зрозумів. Цілий вечір грався із молодшими внуками, а вранці подався на залізничний вокзал. Якось чув від однієї з жебрачок, що у Корці „гарний монастир і люди не злі, завжди поділяться пиріжком, шматком хліба чи яблуком”. Ото півроку як подвигається (слово почув від монашок) біля обителі Корця. Ночує в приміській Жадківці, одна бабуся дозволила перебувати у старому хлівчику. То дров старенькій нарубає, то відро води від сусіда принесе. Не палить, у пиятику не вдався, хазяйка, видно, задоволена „приймаком”. Правда, здоров’я підводить: задишка, ноги болять. Найбільше дошкуляє думка, що став чужим для рідні, не дочекався подяки від дітей та онуків. Увечері лежить на солом’яній підстилці, молиться і просить Бога, аби Шандор, Юлішка, Ернев, Моніка, Пішта, Марта, Лоціко, а особливо їх діти були щасливими. Можливо, колись і згадають про нещасного батька, до якого життя повернулось чорною стороною.
Намагався „оцінити” себе зі сторони. Працював чесно, ніколи не крав. Дехто вважає, що він веде аморальний спосіб життя. Але таких чимало, особливо в містах. Одні „промишляють” біля сміттєвих контейнерів, інші у парках, на вулицях збирають склотару та макулатуру, ще треті просто вдаються до крадіжок. Йовшка хотів оформитись в будинок престарілих – не прийняли, бо є діти і немає пенсії. А ціни на все високі, м’ясо востаннє їв на Великдень.
Непомітно пролетіла двогодинна розмова. Сумною вийшла „сповідь”. Що буде завтра? Колишній закарпатець восени думає дістатися Києва. Там багато церков і багато бомжів. Я дав кілька порад, як вибратись із трясовини, яка ще не зовсім засмоктала його. Запропонував кілька гривень – довго не хотів брати. Видно, життя навчило з недовірою ставитись до безкорисливого прояву милосердя, якого так мало в нашому жорстокому сьогоденні. Але людина завжди має залишатись людиною, не сповідати чорні сторни життя і сподіватися на краще.

Василь ЯНОШІ,
Корець.