Невже це гріх?

Сонце лагідно торкалося розніжених жіночих долонь, простягнутих до погідного неба. Навкруги вишукано зеленіла трава. А на серці було, як ніколи, радісно. Назустріч пливло веселкове видиво, а з цього різнобарв’я до неї привітно усміхався найдорожчий, найкоханіший у світі чоловік, її половинка, без якої не уявляла себе в цьому суєтному, незбагненному світі. Він кликав її, вабив, спокушав… Важко було не ступити крок назустріч, але між ними зяяла глибочезна прірва.

Ще мить-друга — і вона не втримається, зірветься, втратить рівновагу, а тоді — будь, що буде. Але кольорове видиво віддалялося, дрібніло, втрачало свої неповторні барви, аж поки не перетворилося у туманну пляму, яка поступово зникла за обрієм.
На зміну неземним відчуттям раптово прийшов нестерпний біль і владно здолав усе її тіло своїми важкими путами.
Але саме в ту мить жінка ніби прозріла. До неї повернулася свідомість, а заодно і життя, але не надовго. Сотні разів до цього зважувала усі за і проти на шальках власного сумління, а зараз невладна була над своєю безсилою душею, над ослабленим тілом, яке поверталося до тями у післяопераційній палаті однієї з варшавських клінік. Над нею схилився він, її обранець, образ якого щойно проплив перед її зором у неповторному видиві. Але такий знайомий погляд чоловіка вже був не відверто спокусливий, а сповнений глибокого співчуття. І здавалося, що поєднали їх страждання і доля, яка виявилася однаково немилосердною до них обох — 27-річної українки і 50-річного поляка, які, незважаючи на велику різницю у віці, вирішили за будь-яких обставин не розлучатися.
Ще тиждень тому майбутнє подружжя готувалося до весілля. Відбулися заручини, на яких Марек подарував Ларисі золоту обручку. Жінка сяяла від щастя, адже саме тут, у чужій країні, куди приїхала на заробітки, зустріла чоловіка своєї мрії. Елегантний, завжди зібраний, охайний, чемний, уважний… Словом, усі якості справжнього джентльмена були притаманні йому одному. Саме в його палких обіймах Лариса забула про всі образи людини, з якою десять років тому випадково поєднала долю. Забула про будь-які застороги. Тому й не звернула уваги, не насторожилась, коли чотирирічна внучка Марека за святковим столом по-дитячому безпосередньо запитала її: «А тобі ще не зле?» Донька її обранця була, як завжди, підкреслено ввічливою, вдала, що на слова малої не звернула уваги, мовляв, усе це — дитячі пустощі.
А наступного ранку Ларису поклали в хірургію. Лікар відразу ж зауважив, що її потрібно терміново оперувати. Інакше будуть втрачені всі шанси. Лікарі зробили все можливе, щоб її врятувати. Марек оплатив усі медичні послуги і найдорожчі препарати, які довелося застосувати під час операції. Він щиро сподівався на одужання коханої. Та минав тиждень, а їй не кращало. Медики розгублено розводили руками. А жінка згасала з кожним днем, наче свічка, тендітний вогник якої хтось необережно задмухав, не дозволивши розгорітися на повну силу і подарувати тепло взаємності людині, яка обігріла її в житті.
Вони розлучалися назавжди. Між ними, як і тоді, в незрозумілому пророчому видиві, зяяла глибочезна прірва. Як не намагалася Лариса, не втрималася, зірвалася, втратила рівновагу. Кольорове видиво здрібніло, втратило свої барви, а згодом перетворилося у туманну пляму, яка поступово зникла за обрієм. На зміну неземним відчуттям у душу невінчаного вдівця прийшов нестерпний біль і владно здолав її своїми важкими путами… Він ще довго картатиме себе за неуважність, не в силах відповісти на таке просте запитання: «Невже кохання — це гріх?»
Наталія ЛЕВЧУН,
Рівне.