Однокриле почуття

Жила Світлана неподалік від школи разом із матір’ю і двома старшими братами-близнюками, основним обов’язком яких було регулярно заглядати у чарку. Тому у їхньому дворі завжди товпилося чимало всілякого люду. Приходили друзі і до Світлани, яка вважалася неформальним лідером, мала неабияку притягуючу силу, приваблюючи до себе і дівчат, і хлопців. Мати ставилася до Світлани без особливого захоплення і любові. На зборах у школі, коли хвалили її дочку, все сприймала байдуже,одноманітно усміхалася. І важжо було зрозуміти, раділа вона з того чи розчаровувалася. Граціозність і врода Світлани хвилювали парубоцтво села, але більшість із них просто боялися до дівчини підступитися. А хлопці-десятикласники у порівнянні із нею здавалися дітьми. А тому традиційні у таких випадках нахабні залицяння обминали юнку. Не зазнала Світлана і батьківської ласки, бо її рідний татусь залишив сім’ю і повіявся у світи, коли вона була ще немовлям. Розпитувала про нього у матері, але та відповідала неохоче, майже вороже. На цьому й обривалася розмова, власне, ще в зародку. Усе розпочалося з того, що в школу прислали нового вчителя української мови і літератури. Іван був одружений, мав дочку-дошкільня. Поселило його сільрадівське начальство у невеличкій нічийній хатині. Як людина і педагог, Іван видавався людиною середнього пошиву, нічим особливим не виділявся. Любив свою сім’ю й, очевидно, дружину, охоче після роботи віддавався родинним турботам, завжди бавився із донечкою. Появу нової сім’ї село сприйняло спокійно і мирно, до неї всі швидко звикли, знайшли спільну мову. Ніщо б не стурбувало розміреного ходу подій, якби не одна надзвичайна обставина: Світлана зненацька закохалася в одруженого філолога. Це було гучніше грому серед ясного неба. Давно відомо: марна трата часу — намагатися з’ясувати, чому та чи інша жінка закохується у того чи іншого, чоловіка. Іван не спокусив її, не одурманив, не примусив, не вблагав. Навіть у думках ніколи такого гріха не мав. Просто настала мить, коли всі помітили: вона закохана в нього. Закохана з усією потужністю своєї особливої натури і вроди. Спочатку декому у селі здавалося, що це молодому вчителю подобається, навіть імпонує. Вона була гарна і зріла. А не дуже багаті на уяву люди могли вигадати запаморочливий роман із продовженням. Правда, педагог боявся розголосу і вважав, що ніяких стосунків бути не може, як не крути. У всякому разі, у селі розуміли, що Іван відмовився від звабливої реальності, яку підсунула йому підступна доля. Хоча голова у нього розколювалася від думок і здогадок: настирливих, туманних і малозрозумілих, які заважали йому жити і працювати. Філолог розумів, що він не гірша інших людина, але його буквально жахав бодай маленьким спогад про Світлану. Світлана ж нічого конкретного на майбутнє не планувала, не збиралася чогось досягти, добитися якоїсь мети. Поводила себе так, як поводила б кожна закохана у її віці. Прагнула завжди бути якнайкращою, регулярно потрапляти йому на очі, намагалася завести будь-яку розмову із об’єктом свого захоплення. На уроках Світлана дуже часто задавала вчителю запитання, іноді каверзні, що ставило його у тупик, така ситуація інколи злила філолога до тремтіння рук, але практично вплинути на події не міг. Іван відразу ж про все розповів дружині, але це не полегшило його душі. Законна половина спочатку висловила повне розуміння і навіть співчуття. Та потім стала потай ображатися на наявність такого прикрого і болючого для неї факту. А він намагався у розмові не торкатися вибухонебезпечної теми, остерігаючись ускладнень і сімейного скандалу загрозливого масштабу. Він — мучився. Мучився, стоячи на кухні біля вікна і вдивляючись у вечірній присмерк, де за парканом марилася постать Світлани. І годі було з’ясувати: це було в реальності чи тільки здавалося. У всякому разі, і він, і його сім’я почували себе немов у ворожій круговій облозі, із якої вже ніколи не звільнитися. І ще Івану скрізь уявлявся Світланин болючо-вимогливий, жагучий погляд. Він повсякчас натикався на жваві, пронизливі очі закоханої десятикласниці. Важко орієнтуватися у такій ситуації молодому педагогу. Дружина, маленька донька, найнята квартира, підмочена репутація (у селі все про всіх знають), їй шістнадцять років і, можливо, не відає, що чинить. Адже любить без пам’яті, ходить мало не слідом, мовчить, лише поглядом пропікає. Все це дуже спонукає до дій. Розлучатися із дружиною? Залишити дочку? Виїхати із сім’єю із села? Звичайно, збагачені життєвим досвідом і високоосвічені люди села переконливо вважали, що рано чи пізно, але Світланине кохання до вчителя згасне, розвіється, як літній ранковий туманець під сонячним промінням. Почуття з одним крилом довго не живе, бо воно не може летіти. Найзапальніше кохання без взаємності, так би мовити, одностороннє, перестає існувати, помирає. Це — аксіома, яку не могла усвідомити ще юна Світлана. Понад два місяці Іван стримував натиск Світланиної пристрасті. А потім вирішив діяти, щоб обірвати ситуацію різко, навіть грубо, але назавжди. Щоб не допустити у майбутньому небезпечних ускладнень, припинити душевні мордуваня. Зовні до дій підштовхнула бесіда із завучем: неприємна, тупа, із хіхіканням і далеко не делікатним чоловічим кокетуванням і натяками. Мовляв, втихомир ти якось її, досить смішити село. Такий приблизно був зміст бесіди. Філолог і сам прийшов до рішучого висновку: якщо ніяких заходів не вживати, то зовсім погано складеться. Втомився він здригатися від жадібного погляду, боявся відійти від натовпу учнів у шкільному дворі. Була у школі їдальня. Там завжди товпилися учні, зрідка заходили й вчителі. Саме тут вирішив здійснити задумане зацькований філолог. Світлана стояла у черзі. Побачивши коханого, немов закам’яніла. Вся черга також. Навіть на кухні перестали брязкотіти. І він висловився на повний голос, спеціально, щоб усі чули. Зміст його тремтячих фраз був приблизно такий: як тобі не соромно, дівчинко, бігати за одруженим чоловіком?! А це він сказав, розпалений злістю: “Де твоя дівоча гордість?” Це вже прозвучало навздогін, бо Світлана зірвалася з місця і щосили побігла геть. Мораль склалася, як для педагога, примітивна і банальна. Кілька днів усе село гуділо бджолиним вуликом чутками і побрехеньками. Одне було достовірно: Світлана більше у школу не прийшла, покинула сім’ю і виїхала у невідомому напрямку. Її матір особливо не драматизувала подію, байдуже махнула рукою: туди їй і дорога. Іван на тиждень замкнувся у себе в хаті. А потім уся сім’я також тихенько зникла із села. Ніхто філологу не сказав жодного слова...

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,

Рівне.