Cліпі почуття

Вона познайомилася із Денисом, коли він відзначив своє двадцятиріччя та вважав себе дорослим і навіть самостійним, хоча, як мовиться, на хліб заробляти ще не міг із багатьох причин. Та й не вмів.

Коли Дарина побачила Дениса вперше на танцях — мало не втратила свідомість. І відразу ж, не сходячи із місця, збагнула, що таке любов із першого погляду і з великої букви. Принаймні, їй тоді так здалося. Потім почалися зустрічі. Вони бачилися кілька разів на тиждень, захоплено і бурхливо виливали одне одному схвильовані почуття, клялися у вічній вірності аж до домовини. Правда, про трагедію жоден із цих молодих людей тоді ще не думав. Яка домовина, коли кохання нуртує, мов весняна вода, а нестримна енергія і палке захоплення ллється через край. І сонцесяйний, цікавий і бурхливий світ оточує звідусіль.

Хоча інколи якийсь підступний холодок і підкрадався гадюкою до серця Даринки, вона його поспішно подумки відганяла геть. Особливо, коли Денис на якесь її прискіпливе чи ревниве запитання віднікувався, ховав очі або досить невдало жартував. Як кажуть, за руку не впіймав — злодієм не назвеш. А підозріння, які частенько гризли її душу, ще не факт, навіть не підстава для розпалювання конфлікту. Та й не хотілося бруднити чисті почуття об недоведені ревнощі.

Десь через рік проникливі подруги рознюхали і відразу повідомили Дарині, що її коханий, вже давно має, крім неї, ще одне серйозне захоплення, зустрічаються вони регулярно понад три роки. До речі, і вважають себе без п’яти хвилин справжнім подружжям. Припертий незаперечними фактами до стіни, Денис признався у всьому і приречено, але однозначно сказав:

— Так! Я збираюся з нею одружуватися!

Це було, наче грім серед ясного неба, вона спочатку розридалася на весь парк, де вони зустрілися. Врешті, взяла себе в руки, набралася мужності і побажала уже вчорашньому коханому великого щастя і всіляких гараздів у сімейному житті, бо він свій вибір зробив. Але Денис, немов прочитав її потаємні дівочі думки, спокійно сказав, що хоче, щоб у їхніх стосунках у майбутньому нічого не змінилося. І Даринка, як під дією таємничого гіпнозу, не заперечила йому, мовчки згодилася, і цим прирекла себе на нові моральні муки.

Її подруг “вбив” наповал ще один факт: Денис втратив почуття міри і, набравшись нахабності, запросив Даринку на власне весілля. Такого чесна дівоча компанія подружок не тільки не могла уявити, а навіть зроду ніколи не чула, не бачила у безглуздих голівудських кінофільмах. Звісно, на весілля вона не пішла, та й не могла такої наруги над собою вчинити. Два дні сиділа вдома і майже безперервно плакала. Навіть до їжі не торкалася, чим вкрай стурбувала батьків, особливо матір, яка також заодно із дочкою рюмсала на кухні. Не знаходила спокою Дарина і наступні кілька днів. Та життя тривало, а із психологічної кризи треба було якось виборсатися — не ридати ж до останніх днів, відміряних їй Всевишнім. Потроху гоїлася рана, не так ятрилася, забуваляся пекуча образа, гидке приниження, підступний обман.

Та одного дня перед її ясні оченята знову з’явився Денис. “Навіщо ти приїхав до мене?“ — із болем у голосі запитала. А він, мовби нічого не трапилося, досить буденно, якщо не байдуже, відповів:

— Із тобою мені добре, відпочиваю душею. А для тіла є інша.

Так визначив її роль у своєму житті Денис, хоча була вона йому вже давно й “для тіла”. Спочатку згаряча захотілося вдарити його у безсовісну пику, але якось стрималася, переборола внутрішню лють і раптом зів’яла, мов троянда на морозі...

...Рік Денисового сімейного життя промайнув у постійних непорозуміннях, бурхливих скандалах із дружиною, у безцільних і затяжних походеньках по кафе і барах, де його супроводжували потоки спиртних напоїв та натовпи тимчасових подруг легкої поведінки. І після всього — вона “для душі” ?! Важко у таке було повірити. Та й не робила вже вона непосильних спроб.

У річницю їхнього весілля його: близький приятель повідомив, що Денис розлучається. „Нарешті”, — чомусь полегшено подумалося Дарині. Очевидно, десь у глибині душі у неї теплилась надія, що їхні стосунки налагодяться, а почуття спалахнуть із новою силою. Але даремно, дівчинко, раділа...

Бо до неї Денис і не збирався з’являтися. Врешті, коли, переборюючи сором, зателефонувала йому, бо дуже захотілося почути рідний голос, у трубці байдуже прозвучало:

— Невже ти не розумієш — нам немає сенсу зустрічатися. Бо життя, дорогенька, це — великий театр.

У той день Дарина ходила сама не своя, думала: “Невже все ляже прахом? А два роки мого кохання — коту під хвіст! Два роки мук, самокатувань, сліз, сподівань і чекання, що прийде безсмертне і вічне, як Всесвіт, кохання”.

Розум Дарини ніяк не міг усвідомлювати, погоджуватися, що вона два роки шматками відривала у долі щастя, немов крала. Хоча, врешті, зрозуміла, що сама винна у такому фатальному завершенні свого любовного роману. Бо не вистачило сили волі, самолюбства, жіночої гордості, щоб вчасно припинити свої ж мордування. Адже особисто прийняла правила гри, запропоновані Денисом: бути дівчинкою для душі. І його до певної пори влаштовувала така приємна гра, тішила чоловіче самолюбство. Адже завжди була до його послуг, щиро намагаючись зрозуміти цю людину. Сама продовжувала підтримувати стосунки, чим все більше затягувала невидиму петлю на власній шиї, все глибше занурювалась в особисті почуття, немов забувши, що Денис належить не їй, а іншій жінці: і юридично, і фактично.

Вона терпляче чекала, коли Денис належатиме їй. А це було і рівноцінно чеканню смерті близької людини, щоб заволодіти спадщиною. Дарина забула народну мудрість: ніколи не роби комусь того, чого не хотіла б, щоб тобі робили чи зичили. Аморально, із якої точки зору не дивися. Та, здається, дівчину найбільше штовхало на необдумані вчинки сліпе почуття, безоглядне юне кохання, яке розвіялось, немов вранішній туманець влітку від першого ж подиху вітру...

Ростислав ВАРЖЕЛЬ

Рівне