Примітивна історія про кохання

Адже я Тебе по-справжньому кохала і, здається, це почуття було взаємним. Я знаходила в Тобі відраду і саме Ти був моїм маленьким світом, де я ховалася від проблем... Ти ніби захищав мене від того великого жорстокого світу, де жили всі, і я теж... лише інколи... Це кохання стало для мене справжньою перемогою! Я так довго чекала цього знайомства і от – маю. Що залишилося після цього світлого почуття – лише зруйновані нанівець надії, спотворена душа і нереалізовані мрії? А спочатку було натхнення, вірші (присвячені Тобі); щастя, від якого сяяли очі; радість, яку хотілося дарувати всім; щира посмішка і позитивна енергетика. І здавалося, що нічого не могло затьмарити цих незабутніх днів. Але...

Жила собі Я... Звичайнісіньке дівчисько зі своїми вподобаннями (на кшталт футболу, баскетболу, боксу, музики тощо). Вперше закохалася (на той час я вважала, що це було саме почуття кохання) у шостому класі. Це був хлопець на три роки старший за мене і за ним “бігали” приблизно 50% всіх дівчат, що навчалися в школі . Тривало так зване кохання три роки. Саме тоді я написала свій перший вірш. Та не дочекавшись відповіді або хоча б якогось натяку на взаємність, я вирішила, що з мене досить.

З 2000 року я закохалася в гори і відчувала до них більше тепла та любові, аніж до свого потенційного коханого. Їх краса зачарувала мене з першого погляду і з кожним роком це захоплення ще більше оволодівало тілом, розумом і душею (майже як справжнє кохання). Ти ж з’явився в моєму житті зовсім несподіванно, як грім серед ясного неба. На схилах Кримських гір я побачила Тебе таким, яким Ти є насправді, і з кожним днем моя симпатія зростала. На третій день більш ніж дружніх стосунків Ти зізнався у коханні. Хоча з такими емоціями, що, мабуть, жодна дівчина не повірила б у щирість цих слів. Але саме це і вразило мене, бо я вважаю, що почуття кохання і повинно викликати такий вибух емоцій.

Безглузді, нікому не потрібні розмови про подальше життя в урбанізованому місті, весілля і дітей у майбутньому... Як один день промайнули одинадцять місяців. Сварки, примирення, поцілунки, обійми... Але Цей день мав настати. Чергова сварка і Ти не витримуєш – повертаєшся до мене спиною і йдеш геть... Назви таким вчинкам люди ще не вигадали, але все одно продовжують їх робити. Телефон розривається від дзвінків і серед усіх фраз, що Ти мені сказав, я почула і пам’ятаю лише одну. Ту, яка просто звалила мене з ніг на підлогу: “Я тебе вже не кохаю”. Нічого не сталося, почуття просто зникли в нікуди. Потім були зустрічі, сльози, примирення і знову сварки. І це пекло продовжувалося днів п’ять, доки ми остаточно не вирішили розірвати стосунки. А пізніше я дізналася, що Ти мені збрехав. І нехай це стосувалося якоїсь дрібниці, але як можна пробачити факт самої брехні? Неприємно... дуже.

Може, хтось би і пробачив таке, але я не змогла. Переконання і цінності у мене не ті... Розчарування і розпач полонили думки. Останній день... Лист на прощання з описаними враженнями про все найкраще і не лише. Я намагалася не робити так, як Ти, але не змогла – розвернулася і пішла... Просто пішла, бо так було найлегше і найправильніше, мабуть...

На прощання я подарувала Тобі поцілунок, а Ти намалював на замерзлому вікні червоні квіти (як мені здалося...). Але виявилося, що вони зовсім не червоні, а навпаки – прозорі й холодні, і такі схожі на смерть...

Був пізній вечір... Темряву пронизувало тьмяне світло ліхтарів, дощові краплі рвали тишу. Шум на дорогах періодично створювали поодинокі автомобілі. Я поверталася додому, а в голові лунали слова: “Я тебе вже не кохаю”. Вирішила поблукати вулицями міста, щоб трішки заспокоїтись. Небо опинилося в полоні хмар, на місто опустився туман. Місяцю лише інколи вдавалося оствітлювати все земне. Прискіпливо дивилася на небо, щоб ніхто не вкрав з нього зорі. Порожні вулиці рідко піддавалися тихим крокам перехожих, а підступний вітер щоразу дивував.

На околиці міста почали блукати трамваї... Все знову сіре, як і колись... до Тебе. Незрозумілий схід сонця, шум машин – розпочався новий день і новий етап у житті... У житті, в якому нема місця для Тебе.

За обрієм ховається червоне сонце... Завтра буде холодно, бо вже настала зима. Два роки я вчилася не жити Тобою, не згадувати все, що було. Я намагалася забути Кримські гори і Карпати, бо Тебе вже нема. Просто нема... Ти зник, нікому нічого не сказавши. Всі Тебе шукали, але марно.

Холодний піт огорнув тіло... Я лежу під теплою ковдрою в ліжку. Повільно опустились вії, заплющились очі і я... заснула. Думки повинні спати, бо вже зима (а смерть через втрачене кохання і через Тебе – це занадто! Нехай і звучить цинічно). Я знову закохалася в життя. Замість сірих людей я бачу яскраві особистості, сірі вулиці стали кольоровими. Оптимізм заполонив серце і загоїв душевні рани. Я кохаю! Мене кохають! Я просто радію тому, що нарешті навчилася не жити Тобою.

Не згадуй мене! Не треба! Просто забудь (як колись забув сказати мені в очі, що почуття зникли)!

А я подякую Тобі за все. Подякую за те, що своїми вчинками Ти зруйнував мою довіру! Подякую, бо попри все у мене не опустилися руки. Я живу! З Його допомогою я повірила у свої сили, я відчула себе коханою і потрібною! Я відчула себе Людиною!!! Ти зник з мого життя...А може, Тебе ніколи в ньому і не було! Тендітна посмішка ще сонного сонця... Усе на мить застигло, щоб дати можливість насолодитися початком нового дня. Стомлене тіло ще хоче спати...

Вікторія РУДЬ,

Рівне.