Там видно буде...

Напевне, воно так і було насправді. Телефон у її квартирі дзвонив частенько: подруги відверто намагалися із нею спілкуватися або щось вивідати, чоловіки-друзі також нав’язувалися на щось більше. Але вона про це не любить розповідати. Хоча подругам неодноразово висловлювала туманні фрази:
— Чоловіків має бути багато і кожен повинен виконувати свою функцію. Бо сьогодні така світова тенденція, можна сказати, глобалізація.
Остання загадкова фраза майже вбивала всіх поголовно.Теорія, звичайно, цікава. Але Аллина найближча подруга Світлана якось застала її вдома із молотком у руках, коли вона намагалася на кухні вбити цвях у стіну. Світлана мимоволі відірвала приятельку від захоплюючого заняття і самовпевнена жінка прошипіла:
— Цікаво, а скільки чоловіків необхідно мати у своєму оточенні, щоб потрібний цвях був забитий у потрібний час і в потрібне місце?
Аллині риторичні запитання Світлана полюбляє, бо вони не лицемірні, не підфарбовані трагізмом чи приреченістю, як у декого, а звучать, немов анекдоти, намагаючись розсмішити співбесідника.
Аллин чоловік пішов від неї, коли їхньому сину виповнилося тринадцять років. Потім, правда, просився назад. Але Алла тоді вже скуштувала солодкого плоду свободи і навідріз відмовилася від сімейного щастя. Не звертаючи уваги на те, що більшість подруг і знайомих молодичок стали вважати її чокнутою: бабі за сорок, а вона ламається, немов вівсяне пісне печиво. На що Алла пояснювала свою життєву позицію:
— Я провела у подружньому раю понад 14 років — досить. Більше дають тільки за вбивство...
Мабуть тому, що Алла не бажає себе зв’язувати офіційним шлюбом — у залицяльників підвищувався до неї інтерес і їх крутилося довкола чимало. Але як тільки вона намагалася пристосувати котрогось до якоїсь роботи — відразу розвіювалися, мов ранковий туман у жнива.
Був період, коли один чоловік все-таки справив на Аллу глибоке, нестардартне і, здавалося, неперевершене враження. Тоді вона навіть стала приємнішою, м’якшою, веселішою і навіть жіночнішою. На запитання подруг про нового залицяльника не відбувалася гострими стандартними фразами і скептичними насмішками, а відповідала таємничим мовчанням. Словом, жінка розцвіла і справа, очевидно, уже йшла до весілля, але до кінцевої мети так і не дійшла. І Алла надовго замкнулася у собі.
Потім Аллу прорвало і вона напіввідверто висловилася перед Світланою:
— Ніколи не треба переводити чоловіків із однієї категорії в іншу. Це — протиприродно. Друзі не повинні ставати коханцями. Спочатку усе чудово, а потім... починаєш шкодувати за тими днями, коли ніхто нікого не любив. Між іншим, він мене і не любив... 3овсім! Це я на старості років з’їхала з глузду. Ворогу не побажаю такого божевілля, яке довелося пережити. Адже кохання — це небезпечна душевна хвороба. Якщо зі мною ще раз таке колись станеться — попрошу, щоб хтось застрелив, бо довго мучитися нестерпно. Я якось вціліла: не втратила почуття гумору. А так...
Аллі й справді вдалося неушкодженою вислизнути із пагубної пастки п’янких почуттів, із ситуації, у якій дев’ять жінок із десяти приречені безпомічно копирсатися у масних негативних емоціях, що призводять до саморуйнування душі. А ще задавати собі питання на зразок: “Як мені повернути його любов?” А її, ймовірно, зовсім і не було...
Через деякий час Алла розповіла спокійно Світлані:
— Одного дня я зненацька зрозуміла, що мені чомусь стало подобатися бути нещасною, що підсвідомо насолоджуюся таким станом, що мені просто кайф жаліти себе. Я буквально надсилу відтягувала себе від телефону, змушувала займатися будь-якими справами, аби не думати про власне нещасливе кохання.
А недавній Аллин коханий, доки вона боролася із власними емоціями, неймовірними зусиллями долала страждання, час від часу їй телефонував і запитував, як вона поживає, як настрій і т.д. Немов знущався, гад! А, може, у такий спосіб він проявляв турботу про колишню кохану жінку. Це тривало доти, доки Алла у грубій формі і впевнено не послала його дуже далеко. Достеменно не відомо, чи він пішов за вказаною адресою чи ні, але відтоді більше не телефонував, немов відрізало...
Алла вичікує, доки всевладний час вилікує її від нестерпної туги і розчарування. А там видно буде... Правда, вона не враховує, що роки пролітають, немов телеграфні стовпи за вікном швидкісного потяга. І їх ніхто ніколи ні за яких обставин не поверне назад. Бо життя не має чернеток, а завжди пишеться на чистовик. І писати його бажано каліграфічним почерком, а не будь-як скаліченими каракулями...
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.