Рівне:

Створення та просування сайтів

Ця підступна перша чарка...

Таке життя 15-січ, 2009, 09:529 prov 1 198
Заходячи в районний суд, знаю, що дівчата з канцелярії поділяться думками про матеріали в газеті, свіжу тему підкинуть. Цього разу похвалили розміщену там розповідь про 105-річну Марію Бурченю з Устя. Схвилювала читачок доля і материнський подвиг селянки. Бо яку світлу й добру душу, велике серце треба мати, аби стати рідною ще вчора чужому дитячому „виводку” з п’яти осіб. Не відвернулася жінка від біди хуторян, бо сама пізнала сирітство, горе, жорстокість, що злим тягарем висіли над полісянкою (згадайте зболені слова героїні, що „щастя до мене приходить тільки уві сні”). Гірка і водночас велична стежина її. Знаю ще кількох землячок зі схожою життєвою долею. Пишу ці рядки ще й тому, що дізнався про іншу жінку, яку й матір’ю назвати важко. На жаль, трапляються і такі в нашій громаді.
Нині стало модним не просто пити, а напиватися до нестями, аби наступного дня не пам’ятати про мерзотні вчорашні „подвиги”. Збирається кудись питущий громадянин – тягне в „подарунок” пляшку (дешево, і йому випивка перепаде); поспішає на роботу – могорич із собою бере (з чаркою легше вирішувати назрілі питання); повертається з роботи – заскакує за „бомбою” в магазин (можливо, хтось у оселю загляне). Різнокольорова тара всілякої конфігурації так і манить у кафе, барах, забігайлівках, магазинах. Бери пляшку чи купуй на розлив – як душа забажає. Дійшло до того, що самогон продають біля шкіл. Економісти небезпідставно стверджують, що за останні роки ціни найменше зросли на одурманюючі напої. Тож і спивається помаленьку-потихеньку нація. А тут ще й з естради лунає заклик пити. Ольга Юнакова переконує: „Вип’ю вина, вип’ю до дна”. Чорновусий улюбленець жінок Павло Зібров лякає, що „на тім світі (чарки) не дадуть”. А що робиться на кіноекрані? Даються такі „перли” про непробудне добровільне божевілля, що й аналізувати не хочеться. До речі, герої-п’яниці навіть у фольклорі наслідили: „Без бокалу немає вокалу”, „Пиймо до цирозу – то найкраща смерть”, „Ліпшими за пляшку можуть бути лише дві пляшки”. Правда, „надихає”? То чи треба дивуватись, що дехто Новий рік зустрічає не у сімейному колі? Правда, нині звичних витверезників немає, і все ж наведу загальновідому, але страхітливу цифру: за півроку міліція притягла до відповідальності за „дружбу” із „зеленим змієм” 27 тисяч мешканців і гостей столиці, серед яких майже третина – жінки. Про одну з таких представниць слабшої половини людства розкажемо детальніше. Бо історія її прикра та повчальна.
...Полюбила русява Марина (так назвемо героїню) кароокого сусіда. Одружилися, мріяли спільно крокувати життєвого дорогою. Але недарма кажуть, що життя – це довга нива, і що тільки не родить на ній... Батьки допомагали молодятам зіп’ятися на ноги. Здавалось, щасливішої пари у новозведеному 32-квартирному будинку не було. Двокімнатна оселя скоро наповнилась дитячим щебетанням: спершу молода мати співала колискові світловолосому Петрусеві, а потім Оксанці – копії чорнявого батька. Щасливий Віталій після роботи (працював електриком в будівельній організації) на крилах летів додому. Вправна господиня і дітям давала раду, і квартиру тримала в порядку, і обід вчасно варила.
Підросла малеча. Вирішили на сімейній раді влаштувати діток у дитсадок, а Марину – працювати кондитером у комбінаті громадського харчування. Тепер важко точно сказати, коли біда підкралася до дверей щасливої сім’ї. Мабуть, почалося все з милого передзвону першої чарки, випитої з подругами після роботи. Наступного дня чоловік зі сміхом розповідав зніченій дружині, що та витворяла „веселенькою”. Випадок забувся. Але перша чарка „проклала” дорогу другій, третій, п’ятій. Отак почався шлях падіння. Марина частенько приходила додому „збуджена”, від неї несло спиртним. На зауваження чоловіка знаходила різноманітні причини (день народження колежанок, отримання премії цехом, зустріч делегації з сусідньої області), що неодмінно закінчувалося запитанням : „Хіба я п’яниця?”.
Раніше, привівши діточок додому, жінка бралася за звичні обов’язки – тепер було не до того! Все частіше, відводячи погляд убік, казала Віталію: „Продукти я принесла, зготуй вечерю”. Той, помітивши переміни в дружині, відсовував як міг біду, яка насувалась. Любив Марину, сподівався, що все владнається. Та недарма кажуть: гріх родиться недалеко від краси. Грім ударив несподівано. Через пристрасть до спиртного дружину звільнили з роботи. Чоловікової зарплатні не вистачало, бо частину її господиня потайки „пускала” на спиртне. Умовляв її чоловік, соромили батьки, та нічого не допомагало. Не витримав Віталій, вперше підняв на дружину руку, захищаючи власну гідність та спокій дітей – мав у відповідь озлоблення. Отак на друзки розлетівся сімейний спокій.
Прикро, та від згубної пристрасті молоду жінку не уберегли ні рідні, ні товариші по праці. Та й чоловік узяв неправильний, хоч і зрозумілий тон: „Або я, або оковита”. Дружина вибрала друге. Дійшло до того, що стала виносити з дому речі, десь продавала. Коли з’являлась удома, ображений чоловік мовчав, а діти тулились горобенятами до матері: „Не пий, будь з нами, нікуди не йди”. Обіцяла в черговий раз, що „це востаннє”, і знову шукала розради у пляшці.
Біди не шукають – вона сама підкрадається, – кажуть у народі. Поникли колись сильні плечі в електрика, туга здушила чоловіче серце. У квартирі незатишно, діти недоглянуті, постійно сторожко прислухаються до кроків у коридорі. Для них Марина – рідна ненька. Отут і „спіткнувся” Віталій. Діти не осуджували за слабкість, тільки якось Петрусь попросив крізь сльози: „Не пий, таточку, бо самі пропадемо!” Громом ударили синові зболені слова, перехопило горло. Вилив у раковину залишки з пляшки. Ніби збоку на себе подививсь. Нічого не обіцяв. Помаленьку навчивсь справлятися з домашніми обов’язками, роботи тримавсь, бо знав, що потрібний дітям. Марина ж геть пустилась берега, переступивши межу, повіялась кудись, звідки вже важко повернутись. Заключним акордом сімейної драми було рішення суду про розлучення та позбавлення її материнських прав.
Нещодавно мав змогу поговорити з Петрусем – не за літами серйозним білявим хлопчиком. Мріє він закінчити профтехколедж, стати, як і батько, електриком. Коли я запитав, на що витратить першу зарплату, то почув: „Куплю подарунки татові й Оксанці”. Про матір навіть словом не обмовився.
Ніхто не знає, де його доля: попереду, збоку чи позаду. Але від самої людини багато залежить, аби доля була таки попереду, гарною. Порівнюю найстарішу мешканку поліського села пані Марію та непутящу Марину, яка старенькій в онуки годиться. Перша виростила своїх, дала частку серця й душі чужим дітям, зробила все, аби вони визнали її за рідну; друга кинула напризволяще власних кровинок. Одна пройшла важкий, але красивий життєвий шлях; про іншу доброго слова не скажеш, бо не виявилось у шанувальниці Бахуса справжнього материнського почуття, бридка й слизька її дорога в нікуди. Бо не зуміла (а може й не хотіла) вчасно зупинитись перед прірвою. А де вбогість душі та діянь, там важко сподіватися на любов. І до чоловіка, і до дітей, і до справжнього життя. Давно ж бо відомо, що справжня любов – відповідь, вдячність за добро.
Багато моралізувати не хочеться. Та доречно нагадати народну мудрість, що життя – бурхливе море, і якщо бажаєш пливти по ньому, то побудуй корабель із добрих справ. Додам від себе: тоді він не затоне, а обов’язково пристане до омріяної гавані. Заради такої мети варто гарно жити і сумлінно трудитися.
Василь ЯНОШІ,
Корець.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору