Блукаючи по світах

Та й сучасні батьки для своїх нащадків ладні пожертвувати всім. Тільки чи діти здатні належно оцінити батьківську турботу й самопожертву? Чимало з них, призвичаївшись до щедрих дарунків, мабуть, так і не зможуть зупинитись у своїх амбіційних планах. Ось і Марина, щоб допомогти синові в розвитку своєї справи, заради його благополуччя (а він у неї один), покинула улюблену роботу, котрій присвятила двадцять п’ять років життя, чоловіка, стару матір і подалася за кордон. Доглядаючи за немічним дідусем у Греції, не раз згадувала свою матусю: а хто ж там її догляне? І у душі картала себе, що залишила її напризволяще. Але, що зроблено, те зроблено, і назад вороття немає. А підопічний її, ой, манірний та вередливий видався! І агресивності хоч відбавляй. Тож терпіла таке, чого вдома не дозволила б нікому і нізащо. Телефонувала рідним зрідка, мало розповідала про себе, все цікавилася їхнім життям. І якби мала крила, щодень літала б в Україну... Побачити б рідні краєвиди, милих серцю людей, почути б мову, і, здається, легше б стало на душі, забулися б усілякі негаразди. Незадовго до Марининого від’їзду за кордон син одружився. Невістка ніби й непогана, але свекруха з нею не порозумілася. Просто вважала її не тією, давно омріяною нею, парою для свого сина, вродливого, поміркованого, з вищою освітою. У відповідь отримала таке ж холодне ставлення до себе з невістчиного боку. І, вже далеко від рідної сторони, не раз обмірковуючи пережите, Марина вперто залишалася при своїй думці. Знайшовши все ж таки кращу роботу, недовго раділа. Бо раптом серйозно захворіла, потрапила до лікарні, перенесла складну операцію. Думала, що вже ніколи не бачити їй рідної сторони... Та Бог милував. Важко поверталася до життя, а скільки сліз ночами бачила її подушка? Але в розмові з рідними запевняла, що у неї все добре. Не хотіла додавати ще і їм суму. З гіркотою згадувала, як чоловік і син, а ще більше — мама — відмовляли її від поїздки. Матір так і не дочекалася своєї донечки, померла. Не змогла Марина приїхати ні на похорон матері, ні тоді, коли народилася її внучка Оксанка. Усе, здавалось, було проти неї — але ж це був її вибір. А згодом раділа, що завдяки їй син придбав гарну квартиру, новий автомобіль. І в підприємництві все налагоджувалося. Та не Марина з ним щоденно спілкувалася, допомагала у буденних перипетіях, а батько. Він і з Оксанкою на прогулянки поспішав, і в ремонті допомагав, і з невісткою спільну мову завжди знаходив. Одним словом, був увесь час поряд. Тільки не раз скаржився: «Чого їй було їхати у світи? Хіба мені одному легко?» І лише через п’ять років Марина вперше приїхала додому. Повсюди побачила вражаючі зміни. Та все така ж, як і раніше, її квартира, все той же холод у спілкуванні з невісткою, завжди заклопотаний син, нездоровий вигляд у її вже постарілого чоловіка. Та й онука більше горнеться до дідуся. А тут ще за сімейним столом молоді, мов ненароком, натякають: для однієї із кімнат їхньої квартири таки бракує меблів... Якось спробувала викликати чоловіка на відверту розмову, почала докоряти, що квартира потребує ремонту, та й машина давно застаріла. У відповідь почула: «А що ти хочеш від мене, ти ж всі гроші сину призначала. Ось і маємо те, що маємо». Коли Марина поверталася додому, то думала, що не блукатиме по світах уже нізащо. Та вдома все її нервувало, здавалося, має бути все не так. Частенько їй здавалося, як рідні будуть вдячні за її внесок у «розквіт» їхнього життя. Але не тут-то було. Тому й не знаходила собі місця, все просто валилося з рук. Тож не пройшов і місяць, а вона, як слід не зібравшись, не попрощавшись з рідними, поїхала назад на чужину. А в думці все бриніло: «Їм потрібні лише мої гроші...»

Ніна ПОЛЮХОВИЧ,

Зарічне.