Помаленьку втрачаю сина

Не бачились ми зі знайомою добру чверть століття. За цей час не стало вірного чоловіка (загинув у дорожньо-транспортній пригоді), вдруге заміж не виходила. Коли я підбадьорливо зауважив, що їй є для кого жити, при згадці про єдиного сина спохмурніло все ще вродливо-привабливе материнське лице, гірко заплакала жінка. І почув я від неї прикру історію.

Після смерті чоловіка життя присвятила Віталію. У розкошах не купалась, але сину намагалась створити належні умови. Добре закінчив школу, займався важкою атлетикою («тягнув» на майстра спорту), отримав у технічному ВНЗі червоний диплом. Повернувся після навчання у рідне селище, став працювати інженером у автоколоні. Та не стало пізніше підприємства, от і подався в сусідню Росію на заробітки.

Не хотіла мати відпускати в далеку дорогу — наполіг на своєму. Молила Всевишнього, аби обминуло лихо заробітчанина. Кілька сезонів будував дачі для нових росіян у Підмосков’ї, щоразу привозив непогані гроші. Якось перед черговим приїздом по телефону напівжартома-напівсерйозно попередив, аби готувалась до сюрпризу. Того разу приїхав не сам, а з дружиною. Все було, як у тій пісні, коли син одружився, не порадившись із матір’ю, поставивши її перед фактом. Поплакала потайки, приглядалась до чужої дівчини, затягнутої в облягаючу «фірму». Невістку подумки назвала «вивіркою», поставила за мету бути Альбіні якщо не матір’ю, то хоча б подругою: «вороття назад немає, в люблячому неньчиному серці мусить знайтися місце і для синової обраниці. На сімейній нараді домовилися, що досить «забугорних» вояжів, треба триматися разом, думати єдиному чоловіку про „своїх” жінок. Невдовзі Віталій влаштувавсь у райцентр на роботу в якійсь фірмі (вдома не розказував детально, що й до чого). Альбіна — дипломований економіст, навпаки, про роботу не думала. Провівши вранці чоловіка на автобус, цілий день читає книжки, гортає модні журнали. Коли я запитала, чи чекають дитину, невістка була відвертою:

— Гнути горб за мідяки... Чоловік заробить і за мене. А дитиною не обзаводимось, бо хочемо пожити для себе, поки молоді. Та й для чого плодити жебраків? Нащадки будуть, як міцно станемо на ноги.

Отак уперше показала кігтики „вивірочка”. Хоч, якщо відверто, погоджувалась у дечому із невісткою, особливо у другій частині її висловлювання. Далі — більше. Я теж не сиджу вдома. Ходжу в лікарню на зміни. Прийду додому, бачу — все по-старому: посуд брудний, у квартирі не прибрано, про прання білизни Альбіна й не думала. Якось обмовилась про хатні справи, що потребують жіночих рук, то почула іронічне:

— А я не домашня прислуга. Та й квартира не моя. Хотіла переговорити із сином, але якимось шостим відчуттям зрозуміла: Віталій буде на її боці. А та завжди чимось незадоволена, насуплена, на контакт не йде. Говориш до неї — щось процідить крізь зуби, не говориш — іще краще. Раніше двері двох кімнат (моєї й синової) були гостинно відчинені, зараз молодята зачиняються, залишаючи мене наодинці із тяжкими думками. Іноді бачу крізь матове скло, як промайне коридором якась тінь, або з кухні чую посуду передзвін. До речі, мого. І холодильник мій, із якого беруть продукти. Мені не шкода, та образливо, коли сідають за стіл, забуваючи навіть для годиться запросити матір.

Не витримала, сказала про наболіле синові. Знаєте, як відреагував Віталій? Наступного дня поставив на кухні ще один холодильник. Відколи працює на фірмі, гроші і в нього водяться. Пам’ятаю, як уперше приніс додому кілька тугеньких пачок гривень. Стиснулось у мене серце: добром це не закінчиться.

А невістка радісно повісилась на шиї чоловіка, повторювала:

— Який ти в мене чудовий бізнесменчик!

Син відділив частину грошей, простягнув мені:

— Оце на харчі.

Напевне, зробила помилку, відповівши: — Маєш дружину, хай і розподіляє ваші гроші!

Відтоді молодята харчуються окремо. Альбіна гарячого не готує, обходяться соками і консервами, якими забитий холодильник. Якось я посмажила м’яса, напекла млинців (за улюбленими стравами син раніше „умирав”), наступного дня бачу — навіть не скуштував їх. Як правило, повертається з роботи пізненько, не потребує обіду. А невістка фігуру береже.

Отак і почалась неоголошена квартирна війна. Ага, відмовляєтесь від моїх страв — я ваші заморські делікатеси не чіпатиму сто літ, навіть перестала ходити до них, „на телевізор”, обмежусь радіохвилями. Маю на роботі близьку подругу, розповіла їй про сімейні негаразди — почула від Зіни заспокійливе:

— Нічого страшного, діти живуть власним життям. Як на мене, життя це якесь незрозуміле, ненормальне. Хіба годиться, коли відмежовуються від матері, коли близькій людині зась у замкнутий світ молодят? Подзвонить хтось у двері, першою в коридор вискакує Альбіна:

— До нас гості. Прийду з чергування, хочу повечеряти, а на кухні палять якісь молодики. Дивляться на мене байдуже, їх мало обходить, чи згідна я дихати димом, чи хочу спати. Бачу, змінюється син. Раніше при зустрічах хоч запитально брови зводив, тепер усе частіше відвертає схмурніле лице. Якось запропонувала:

— Може, краще розміняти квартиру на дві однокімнатні? Багатозначно молодята переглянулись, не сказали „так”, але не сказали й „ні”.

Найкращим був би варіант залишити їм житло. Та куди подітись самій, де прихилити голову до схилу літ? Материнське серце — всепрощальне. Але так багато мені образ завдано. Можливо, я не в усьому права. Та важко визнавати, що зайвою стала у власному домі, що помаленьку втрачаю сина, бо не знайшла стежки до Альбіни. Де шукати поради, як діяти, аби вийти із тупика, щоб не дійти до останньої межі, за якою ворогами стають найближчі люди? Прикро, та до цього йде.

Василь ЯНОШІ,

Дубно.