Дружина: наймичка, нянька чи особистість?

На початку статті хочу нагадати два анекдоти в тему.
Розмова двох подруг:
– Знаєш, влаштувалась на роботу – важку, щоденну, без вихідних, відпусток, ще й зарплати не платять.
– Що ж це за робота така?
– Заміж вийшла.
І другий.
Чоловік каже дружині:
– Хотілось би побувати там, де я ніколи не був і зробити те, чого ніколи не робив.
– То піди на кухню і вимий посуд.
Анекдоти, як відомо, виникають з життя. В цьому випадку з жіночого.
...Ось одружується молода щаслива пара. Звучать пишні тости, вітання, молодий ніжно тримає наречену за руку і закохано заглядає в очі. Обоє впевнені, що так буде завжди і в цьому й полягає сенс сімейного життя. Тим більше, що розчулені подією родичі, друзі, знайомі гаряче бажають їм щастя та вічного кохання.
Але ось весільні торти та ковбаси з»їдено. Торжество скінчилось і починається буденність. Комусь треба прати, прасувати, ходити за покупками, прибирати, виносити сміття, полоти грядки, вибивати доріжки, мити посуд. І, звісно, готувати їсти. Ця щоденна рутина, як правило, одразу і на все життя звалюється на тендітні жіночі плечі. А що чоловік? Його один-єдиний обов»язок – “заробляти гроші”, і він вважає, що цей найтяжчий, найважливіший процес звільняє його від будь-якого побуту. Навіть почистити картоплю чи навіть купити хліба йому ніколи не спаде на думку. Навіщо, коли це “жіночий обов»язок”?
...Як розповіла мені знайома, яка в черговий раз втратила роботу, чоловік почав дорікати, що вона “сидить на шиї”. Це при тому, що обробляє гектари полів, тримає на собі всі хатні клопоти, їздить при нагоді на заробітки за кордон. Але це все так, само собою розуміється. За це не дякують. Коли ж з»явилась робота, часу на те, щоб організовувати “переміну страв” з першим, другим, третім стало чомусь не вистачати, почались уже інші дорікання. Яка знайома ситуація!.. А, може, це особливості чоловічої ментальності, що витікають з виховання? Адже з самого дитинства деякі матері привчають синочків до повного обслуговування. Не дай Боже, щоб хлопчак взявся за віник, брудний посуд чи ще якесь жіноче знаряддя. Адже в майбутньому дружина повинна так само обслуговувати її сина. І якщо така свекруха побачить, що її доросле дитя саме (!) пере собі шкарпетки чи, чого доброго, готує обід – без нарікань “лінива невістка”, яка працює на роботі і щось там не встигає, не залишиться.
Проте є жінки, які наважуються протестувати проти такого експлуативного ставлення до себе. Якось поділилась з незнайомою мені жіночкою, яка торгує на ринку, своїми роздумами на тему “чоловічі-жіночі обов»язки”. А вона й каже: “Колись, як я була вдома, без роботи, намагалась бути ідеальною господинею. Чоловік їв тільки свіжоприготовані страви, причому полюбляв різноманітність. Так само привчився і свекор, який частенько їв у нас і потім свекруха сказала, що я “розбалувала” їй чоловіка. Але відтоді, як пішла торгувати, чоловік почав крутити носом на суп з холодильника. Але жінка була мудра. Вона не стала лити сліз, влаштовувати істерик, а просто поставила чоловіка перед фактом: хочеш – їж, не хочеш, вибачай. Ось так і “перевчила” його. “Нема чого їх розбещувати” – компетентно закінчила вона свою розповідь, як настанову усім молодим господиням.
Інші жінки йдуть ще кардинальнішим шляхом. Доки чоловік думає, якими мотузками прив»язати дружину до каструль (але ж хоче при тому, щоб вона ще й гроші додому звідкись приносила), дружина взагалі покидає домашнє вогнище і займається лише роботою. Саме так вчинила одна моя подруга. “Не хочу бути рабинею”, – сказала вона. Час від часу на її самотньому горизонті з»являється якийсь чоловік, але після двох розлучень вона вважає, що всі вони однакові. Зате вона завжди має чудовий вигляд, її манікюр не зіпсований щоденним чищенням картоплі та митям гір посуду, зробила чудову кар»єру і продовжує її далі. Їй все цікаво – вчитись, працювати, подорожувати.
Хоча, звісно, є в природі й інші чоловіки, які здатні розділити з жінкою хатні клопоти і не вважають це принизливим для себе. Коли дружина хворіє, вони не чекатимуть, що вона встане і приготує їм, бідненьким, їсти. Не проводять вечори з газетою біля телевізора, коли бачать, що друга половина чимось засмучена і хоче поспілкуватись. Їм, як не дивно, цікаво, як вона провела день, навіть якщо він був звичайнісінький з чоловічого погляду. Коли з»являється дитина, перуть пелюшки. Це майже ті самі принци на білих конях. Але, як в пісні Меладзе, принців мало і на всіх їх не вистачає. В більшості випадків чоловічий егоїзм бере гору над передвесільними давно забутими обіцянками робити все разом. Але при тому роботою, яка традиційно вважається чоловічою (скопати город, забити цвях тощо) він завжди готовий поділитися з дружиною.
Отак з дня в день українська жінка покірно вдягає на себе кайдани домашнього рабства. Щоб раз на рік на 8 Березня (ага, є ще День народження) отримати від чоловіка тюльпан німої вдячності. Цього вистачає, адже вона не звикла до подяк, лише до праці. Адже такі поняття, як фемінізм, емансипація традиційно налаштованій українці, яка щоденно віддає себе: роботі, дітям, чоловіку, дому, все-таки чужі. І на скупу любов та підтримку свого вічно заклопотаного “важливими справами” чоловіка розраховувати не доводиться.
І тільки коли чоловік втрачає з якихось причин цей скарб, справжню українську жінку, він починає реально оцінювати його вартість. І то не завжди...
Наталя АНДРІЮК,
Радивилів.