Не родись вродливою...

Не родись вродливою, а родись щасливою... Така проста беззаперечна істина.
Марічку не назвеш красунею, але щось у ній є таке — рідкісне і цінне, чому можуть позаздрити неперевершені красуні. Мабуть, ота простота і щирість, безпосередність і природність, які нерідко приваблюють чоловіків більше, аніж бездоганна зовнішність.
— Веселої вдачі, добра, працьовита. А енергії — хоч відбавляй, — так кажуть про неї в селі. А там — усе, як на долоні. І від людського ока не сховаєшся. Вийшовши заміж, народивши трьох дітей, Марійка вважала себе щасливою. Але підступна хвороба забрала чоловіка і в 33 роки вона стала вдовою. Не раз плакала і журилася. Проте духом не впала. Трохи оклигавши від біди, вирішила: “Що ж, така моя доля. Треба радіти тому, що є. А є у мене найцінніше — мої діти. Треба їх виростити і допомогти обрати правильну дорогу в житті.” Поступово повернулася в нормальне русло щоденного буття. Постійна ж зайнятість відганяла сумні думки. А турбот у неї вистачало і на роботі, і вдома. Вдень — у колгоспі (працювала бухгалтером), вечорами та у вихідні — на городі, в хаті, біля плити. Ще й людям допомагала, як прийнято у селі.
Звикнувши до статусу вдови, жінка і мріяти не сміла, що зможе колись знову бути щасливою. Вона давно знала Олександра, але і припустити не могла, що він має щодо неї певні наміри. Його симпатію й увагу сприймала лише як прояв доброти і співчуття — не більше. А насправді — він давно до неї придивлявся, тільки не знав, як освідчитися. Одружений не був. Тож досвіду з жінками не мав. Але таки дочекався слушної нагоди і запропонував їй руку і серце.
— Чи в селі дівчат немає? Та й у мене ж діти, — була перша реакція Марічки. Чи то злякалася, чи все це здалось їй нереальним, але одразу згоди не дала. Надто все якось несподівано, думала. Хоча й розуміла, що в селі без чоловіка, та ще й з трьома дітьми, ой, як тяжко... Окрім того, Сашко їй подобався і як людина, і як чоловік. Та й батьки його не перечили, бо добре знали Марійку. Тож після довгих обмірковувань прийняла його пропозицію і вони одружилися. І не помилилася. Бо тепер знову щаслива. Народила ще одну дитину — маленького Андрійка. Додалося турбот, але і радості в домі. Життя завирувало з новою силою.
— Невже це все зі мною? І чим я заслужила ? — не раз думала щаслива жінка.
А, мабуть, таки заслужила... своїм терпінням і любов’ю, не перестаючи робити добро упродовж свого нелегкого, але змістовного життя.
Галина Мінюк,
Костопіль.