Крутий поворот

Продовження. Початок у № 5 (210).
Лише через декілька років Андрій зрозумів, що саме від цього несподіваного візиту залежатимуть всі дальші події, і особливо його виклик до генерала через декілька днів після відвідин невідомої жінки.
— Віка вагітна. Ти одружишся з нею. Я вже купую вам квартиру. Весілля через місяць. Все. Іди.
Андрій навіть очі побоявся підняти, не кажучи про те, щоб мати наглість щось заперечувати. Просто про себе відзначив: „Як старий міг дізнатись про їхні з Вікою стосунки?..”
Так круто повернулась Андрієва доля. Багато розчарувань зазнав він із перших днів сімейного життя. Особливо дошкуляло йому те, що вагітна Віка курила, вживала алкоголь, дуже часто зникала на цілу ніч. Пояснювала це тим, що ночує в генерала. Він і сам частенько заїжджав за нею і забирав на декілька днів. Андрій стійко терпів, бо, вирісши у дитбудинку, не хотів сирітської долі для своєї дитини.
...Дівчатка-близнючки народились раніше строку, але були здорові і дуже красиві. Генерал, який від щастя проговорився, що він теж із близнюків, робив усе, щоб внучки росли здоровими і щасливими: в домі з’явились хатня робітниця, няня.
Так і йшов час. Андрій дуже полюбив дітей – життя без них не уявляв. А от із Вікою взаємини ставали все гострішими та гострішими. Вона просто ігнорувала його, ведучи життя, вхід до якого для Андрія був закритим. Тому молодий чоловік все частіше картав себе за те, що так обійшовся із Лідою. Самотність все більше його пригнічувала.
Того вечора Віка, вже добряче п’яна, знову кудись збиралася. Андрій, прислухаючись до плачу дітей, яким няня не могла дати ради, голосно пригрозив:
— Тільки попробуй піти!
Віку це здивувало. Ненависть, яка бриніла в кожному слові, злякала її. Але жінка, звикнувши, що її завжди зверху, не розгубилась:
— Я сама вирішуватиму, що мені робити!
Андрій не поступався. Весь біль, розчарування від втраченого кохання до Ліди, невизначеність його подальших стосунків із Вікою, напруження останніх років вихлюпнулись під час сварки. Віка теж немов осатаніла:
— Якби не ота стара дурепа, що винюхала-таки про зраду чоловіка і приперлась тоді на дачу з погрозами, ти б і подох десь у підворітті. Розлучення могло не тільки зруйнувати його кар’єру, але й зробити жебраком. Миттєво потрібно було замилити їй очі. А ти й досі не зрозумів, як тобі тоді пощастило, що саме тебе вибрав генерал для ролі батька своїх дітей!..
П’яна Віка ще щось кричала, а в Андрія був шок: Віка не донька, а коханка генерала! Діти, що були всім у його туманному житті – не його. А він — рогатий телепень, який не побачив очевидного: що зв’язок Віки та генерала триває і досі, а він просто ширма для своєї дружини. Андрій більше не міг стримуватись. Він кинувся до Віки і став її немилосердно бити. Протверезила чоловіка калюжа крові на підлозі. Ледь живу Віку відвезли до лікарні, де, не приходячи до тями, вона і померла.
Андрію загрожував немалий строк. Але більше за власну долю його турбувало майбутнє дітей. Саме в цьому питанні інтереси його і генерала повністю співпадали. Старий служака, користуючись своїми зв’язками та підсолоджуючи, де треба, пачками „зелених”, закрив цю криваву історію. Відчуваючи глибоко в душі провину перед Андрієм і розуміючи його як мужчину, генерал, ще більш постарілий, хворий і збайдужілий до цього життя, купив своїм донькам особняк у селі, куди б не дотягнулись щупальця його ревнивої дружини, а перед Андрієм поставив єдину умову: він до скону має грати роль їхнього батька. Усі матеріальні турботи генерал узяв на себе...
Ліда дивилась на вогонь в каміні і мовчала. Так же мовчки лежала і в ліжку, безтямними очима втупившись у темне вікно. Заснула лише на мить, але за той короткий час ще й сон привидівся: жінка, дуже схожа на Андрія, взяла його за руку і повела за собою. Ліда дивилась їм услід, доки дві постаті немов розтанули в повітрі...
Кинулась, тривожно вдивляючись в обличчя чоловіка. Торкнулась руки. Вона була холодна, як лід...
...Пройшло 40 днів. Приїхали діти. Разом пішли до церкви, провідали могилу, зробили щедрий обід.
Наступного ранку до будинку під’їхала машина. З неї вийшов солідний чоловік з чорним портфелем у руках. Він попросив Ліду зібрати усіх в одній кімнаті, де й прочитав заповіт. За ним усе майно померлого належало його тестю-генералу, теж уже нині покійному. Тож повноправною спадкоємицею тепер стала дружина останнього. Саме вона уповноважила свого представника повідомити всім присутнім:
— Вони якнайскоріше мають покинути цей будинок, який буде виставлений для продажу.
Ось так через стільки років щупальця генеральші таки дотягнулись до їхньої долі. Стара жінка так і не змогла нічого забути і пробачити.
Далекоглядний генерал забезпечив своїх доньок і житлом, і грошима. Виходило, що заручницею непростих відносин усіх учасників цієї заплутаної історії стала саме Ліда. Куди іти? Що далі робити?
Вона відхилила запрошення і однієї, і другої дочки. Єдине, що її тепер цікавило, це можливість віднайти душевну рівновагу. Її як магнітом тягнуло в рідні краї. Чудово знала, що після смерті стареньких у їхньому домі давно живуть інші люди. Але стримати себе не мала сил, і поїхала, як думала, на зустріч із минулим.
Її здивуванню не було меж, коли за знайомим поворотом побачила куполи новозбудованого жіночого монастиря.
От і вирішення усіх проблем. Ліда постукала у ворота, радіючи, що доля так уміло розпорядилась її життям, даруючи шанс для переосмислення усього зробленого і для покаяння...

Людмила ДАВИДЮК,
с. Велике Вербче
Сарненського району.