Рівне:

А я не могла зупинитися

Таке життя 08-дек, 2005, 16:159 prov 669
Я помітила його майже відразу, щойно наша фірма переїхала на нове місце – у триповерховий будинок у центрі міста, поруч із парком. Увесь поверх займали такі ж невеликі фірми, як наша: кожній вистачало по одній-дві кімнати; працівники досить швидко презнайомлювалися, вранці віталися у коридорі, палили разом у спеціальній кімнаті та поправляли зачіски перед великим дзеркалом у вбиральні. А в кінці робочого дня прощалися до завтра на “євроремонтному” ґанку.
Вперше я побачила його в тому ж таки коридорі.Я підходила до свого офісу, аж тут двері сусіднього рвучко розчинилися і випустили високого красеня у білій шовковій сорочці і таких же білосніжних штанах. Я зупинилася від несподіванки. Він теж зупинився; його великі сірі очі сяяли якимось особливим теплом, він посміхнувся до мене і сказав:
– Вибачте. Я вас не зачепив часом?
– Ні, пусте, – спромоглася я на відповідь.
Він знову посміхнувся і пішов у своїх справах.
А я пішла до свого офісу. І до кінця дня: чи я сиділа за комп»ютером, готуючи договори й угоди, виписуючи накладні і рахунки, чи передавала факсівки і розмовляла по телефону, – я весь час думала про нього. Він стояв перед моїми очима – усміхнений, його очі випромінювали те дивне світло, яке примусило моє серце завмирати у грудях. Я бачила (чи малювала в своїй уяві?) його дуже, рельєфне тіло під білосніжною сорочкою.
Увечері повернулася до своєї дівочої однокімнатної квартири і думки про нього не те що не відпустили мене, а навпаки – ще більше заполонили, малюючи багаті на уяву образи і фантазії.
З того дня я твердо вирішила, що він має бути моїм. Незважаючи ні на що. “Моїм” зовсім не значило, що я прагнула його одружити на собі – я вже хоч і не юне дівчисько, але думка про заміжжя досить рідко відвідувала мою голову. Просто закортіло затягти його в ліжко. Хоча б на одну ніч.
Вже через кілька днів я знала, що його звуть Олегом, що він працює менеджером у торговій фірмі, і… що він одружений і має п»ятирічну дочку. Останнє трохи охолодило, але не настільки, щоб я відмовилася від своїх бажань.
Та дні йшли один за одним, минули літо, осінь. Я все не мала нагоди познайомитися з ним ближче, хоча ми вже й знали один одного на ім»я й інокли перекидалися словом-другим під час коротких коридорних зустрічей. Він так само усміхався, як і того разу, його очі випромінювали те ж саме дивне світло, але він так і залишався недосяжним, що ще більше розпалювало мене.
І ось нарешті трапилася нагода, якої я чекла майже півроку. Три фірми-сусідки по коридору – серед яких і наші з Олегом – вирішили разом відсвяткувати Новий рік.
Я взяла на себе ініціативу керувати вечерею і розмістила всіх так, щоб сидіти поруч з Олегом.
Він галантно поводився за столом, а коли зазвучала музика, майже весь час танцював зі мною. Звичайно, це не залишилося непоміченим. Ми посмішками реагували на кожен дрібний кпин, а один з них ледь не примусив серце вискочити з грудей.
– Давай, Олежку, дружину з малою відправив до тещі в Полтаву святкувати, тож використовуй момент, – підморгнула йому колега.
Це стало ніби сигналом, і залишок новорічної ночі я вже не відпускала Олега від себе.
Я дозволяла йому все: він гладив мої коліна, коли сиділи за столом, пестив моє волосся і цілував за вушком, коли танцювали.
Перед ранком він провів мене додому. Морозне повітря трохи протверезило нас, але, мабуть, ще більше розпалило пристрасть. Бо, щойно зачинилися двері квартири, ми кинулися в обійми і почали

жадібно цілуватися.
Через кілька хвилин я вже лежала гола в ліжку, а він зайшов до кімнати щойно з душу, теж голий, його вологе тіло вигравало м»язами у гірляндових вогнях ялинки, вабило до себе з надзвичайною силою. Подумала, що ось зараз нарешті станеться те, про що мріяла останні півроку.
Але… Я раптом почала сміятися. Сміятися нестримно, майже істерично, до сліз. Вся історія від самого початку, від тієї зустрічі в коридорі чомусь мені здалася надзвичайно кумедною і недолугою. Я дивилася на нього, і замість збудження мене давив непоборний дурнуватий сміх. Ні-ні, в Олегу не було нічого такого, що могло б цей сміх виклати. Швидше, навпаки.
Але я не могла зупинитися.
Він підійшов ближче, сів біля мене на ліжко і спробував заспокоїти. Та безрезультатно. Я продовжувала сміятися, а він брав мене за руки, гладив по щоці. А коли його рука торкнулася грудей, я раптом зрозуміла, чому стало так смішно. Просто я… я більше не хотіла його.
– Вибач, але я не хочу тебе.
Це були останні слова, які я коли-небудь сказала йому. Звичайно ж, він одягнувся і пішов геть.
Вийшовши на роботу після різдвяних канікул, я дізналася, що Олег вже не працював у фірмі. Як розповіла їхня кур»єрка, йому надійшла пропозиція з іншого міста і він звільнився.
Я іноді згадую Олега. Особливо, коли ввечері повертася з якоїсь вечірки, роздягаюся і лягаю в ліжко. Ці спогади зовсім не ранять душу – я завжди починаю сміятися.
Оксана ЧУГУЄВЕЦЬ.
Схожі новини
Створення та просування сайтів Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Календар
«    Май 2021    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31 
Вгору