Рівне:

Створення та просування сайтів

З висоти пташиного польоту

Суспільство 22-гру, 2005, 11:369 prov 949
– Перший раз стрибати з парушутом зовсім не страшно, адже ти повністю не усвідомлюєш того, що робиш, – переконаний рівнянин Валерій Антонишин, за спиною у котрого понад дві з половиною тисячі стрибків із піднебесся.
Ще змалечку у своєму дитячому сердечку пан Валерій виношував думку стати льотчиком. Окрім звичайного бешкетування, разом з братом та іншими дворовими хлопчаками організували братство “Сильні руки”, яке мало суто авіаційний напрям – підлітки читали спеціалізовану літературу, малювали та моделювали літаки. Поміж тим, зазвичай, мрії дитинства щодо професії залишаються лише мріями. А от у пана Валерія вона втілилася у життя.

Хоча в юнацькі роки усе йшло до того, що доведеться займатися чимось зовсім іншим. Та, очевидно, того, що тобі відміряне долею, уже не оминеш. Коли хлопець повернувся з армії, вступив до “водного” і думав, йому йти іншим шляхом і ніколи не літати. Але брат, який на той час уже працював інструктором в авіаційно-спортивному клубі, запропонував невеликий підробіток там. Валерій, звичайно, погодився і не оминув можливості записатися в секцію парашутизму. А вже через місяць юнак здійснив свій перший стрибок з парашутом. За рік їх було 140. За все житя – понад дві з половиною тисячі. До такої кількості стрибків на Рівненщині ще не дійшов ніхто.
ГОРЕ-ПАРАШУТИСТІВ ЗНІМАЛИ З БУДИНКІВ
– Коли стрибнув з парашутом вперше, мені це дуже сподобалося, – говорить Валерій Антонишин. – Адже вперше ще повністю не усвідомлюєш того, що робиш. Найстрашнішими були наступні стрибків десять. Але разом з тим виникало бажання: я хочу, я можу і я буду це робити. Далі тремтячка зникає і сприймаєш це як звичайну роботу, коли з кожним наступним стрибком хочеться вдосконалюватися, досягати нових успіхів.
Найстрашніше стрибати, за твердженням пана Валерія, з малої висоти. Адже тоді рахунок ведеться не на хвилини, а на секунди. Завжди існує небезпека, що не розкриється основний купол, і не знаєш, чи встигнеш відкрити запасний. Отож, якось на змаганнях Валерію Антонишину доводилося стрибати з 500-метрової висоти. Це при тому, що мінімальна дозволена – 800 метрів.
– Одного разу на показових виступах спостерігав, як стрибають з парашутом із 100-метрової висоти. Навіть мені, досвідченому на той час парашутистові, чесно кажучи, було моторошно на це дивитися. Із землі стрибаючого видно практично у натуральну величину і він стрімко починає летіти донизу… – не без емоцій розповідає чоловік. – Чим більша висота, тим абстрактніше сприймається все те, що знизу. З»являється відчуття свободи. А за 800 метрів від землі починаєш розкривати парашут. Польот під його куполом триває дві з половиною хвилини. А одного разу за багаторічну практику трапилося так, що основний купол не розкрився. Але, як і годиться, розкрився запасний і я вдало приземлився.
За кілька років Валерій Антонишин став справжнім професіоналом у своїй справі. Увійшов до збірної України з парашутного спорту і в 1974 році виборов звання чемпіона УРСР. Об»їздив зі збірною весь Радянський Союз і залишив її на найвищий ноті – ставши чемпіоном спартакіади України у 1979 році. Після цього зайнявся тренуванням обласної команди з парашутного спорту. За час своєї практики пан Валерій пам»ятає багато курйозних випадків. Так, коли сам ще тільки вчився, одного разу приземлився у меліоративну канаву. Вийшов із неї весь мокрий, такий собі водяник. Звиклі до таких некерованих приземлень бабусі, городи яких знаходилися біля аеродрому і часто слугували за місце приземлення, уже перестали кричати на горе-парашутистів, котрі нищили їхні посіви. Деяких “асів” доводилося знімати навіть з будинків. А одного разу постраждав і автомобіль Валерія: від “м»якого” приземлення початківця він отримав вм»ятину.
ДОЛІ ВЕРШАТЬСЯ НА НЕБІ
І саме у небі, можна сказати, пан Антонишин зустрів свою долю – дружину Тамару. Вона прийшла займатися у парашутну секцію і Валерій, уже досвідчений у цій справі, взяв над дівчиною шефство. Ця парашутна дружба тривала два роки, Тамара показувала хороші результати. Але нещасний випадок, що трапився з дівчиною, повернув її життя і життя Валерія у трохи інше русло. Тома травмувала коліно, у результаті чого стрибати з парашутом лікарі їй заборонили. Повернувшись із змагань, Валерій відчув, що на аеродромі йому когось не вистачає – і зовсім не друга, не хорошої спортсменки, а когось близького серцю. Він помчався до коханої… Через деякий час молоді люди одружилися.
– Тамара добре знала специфіку моєї роботи, тому за все життя я ніколи не чув нарікань на свою відсутність, на проведення часу на виїздах, на аеродромі. Дружина тільки раділа моїм успіхам, – розповідає пан Антонишин. – А сама, полишивши парашутний спорт, знайшла себе в іншому, не менш цікавому занятті. Спробувала себе у стрільбі і досягла тут немалих результатів. Здобула звання майстра спорту зі зтрільби з спортивного пістолета. Також стала чемпіонкою CРСР та чемпіонкою Європи серед поліцейських зі стрільби з бойового пістолета. Тут вона мене перлюнула, – з гордістю за свою половинку резюмував Валерій.
НЕ ПОЧУВАЄМО СЕБЕ СТАРИМИ
Позаду часи активної, переповненої подіями і враженнями молодості сім»ї Антонишиних. У 1991 році пан Валерій пішов на пенсію: у період нестабільності та скорочень “старі вовки” поступилися дорогою молодшому поколінню, а самі пішли на заслужений відпочинок. На пенсії тепер і його дружина Тамара.
– Але ми зовсім не старі і не почуваємо себе такими, – з молодечим блиском в очах говорить Валерій.
І справді, бачу, що цей чоловік не з тих, хто сидітиме, склавши руки. Він дасть фору ще багатьом молодим. Адже у ньому – енергія і бажання діяти, активність та спрага до життя.
Марина ДАНИЛЮК,
Рівне.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору