КВАРТИРА ДЛЯ ЧЕМПІОНА

Кажуть, обіцяного три роки чекають. А параолімпійському чемпіону Ігорю Косенку чекати довелося трішки менше – рік. Так, коли минулого року Ігор у складі збірної України з футболу для хворих з наслідками ДЦП привіз з Олімпіади, що відбувалась у Греції, омріяне золото, міська влада пообіцяла допомогти йому у вирішенні питання з житлом. І ось цьогоріч Святий Миколай у подарунок за титанічні старання приніс параолімпійцю ключі від квартири. Адже до цього часу він разом зі своєю мамою жив у гуртожитку.
Зараз мама параолімпійця гордиться своїм 28-літнім сином-чемпіоном. Але це зараз. Проте небо над родино Косенків не завжди було безхмарним, а доля не тішила успіхами. І якби кілька років тому хтось сказав Ліді Косенко, що її син стане гордістю всієї України, вона б це сприйняла як недоречний жарт…
Пані Лідія із нетерпінням чекала народження свого первістка. Він був бажаною і дорогою дитиною. Але Ігор народився передчасно – семимісячним – і лікарі сказали, що хлопчик може не вижити. Мама, ридаючи над своєю дитиною, божеволіла від горя. Та дитинча з усіх сил хапалося за життя і таки вибороло своє право на нього. Ліда Косенко мужньо пройшла крізь це випробування долі. Але за першим послідувало наступне. Попервах те, що хлопчик безвільно опускав підняті ніжки і меленькими рученятами не намагався виборсуватися з пелюшки, лікарі пояснювали передчасним народженням дитини. А ситуація виявилася набагато гіршою: згодом медики діагностували ДЦП.
– Ми кинулися лікувати дитину, – пригадує Ліда Косенко. – Все, що можна було зробити на той час, ми зробили. Побували у різних санаторіях, спробували різноманітні методики лікування. Не опустились руки і тоді, коли черговим своїм приписом лікарі повідомили, що Ігор практично нічого не чує.
Незважаючи ні на що, пані Лідія наважилася народити вдруге. Хоча з одного боку чула застереження знайомих, мовляв, і друга дитина може народитися з вадами розвитку, а з другого боку чоловік дорікав у тому, що син хворий. І коли Ігорю було два рочки, в сім»ї Косенків з»явився другий хлопчик – цілком здоровий і потішний Руслан.
А Ігор у той час усіма своїми кволими силами боровся за виживання, за право бути таким, як усі. Наполегливо, крок за кроком ішов до нових успіхів. Йому важко давалася ходьба, він падав, до крові збивав коліна, але не плакав, а вставав і йшов уперед. Можливо, уже тоді своєю дитячою душею він відчував, що у житті доведеться падати ще не раз.
У сім років мама відправила Ігоря на навчання в інтернат для дітей зі слабким слухом, який знаходиться у Львівській області. Тоді немов відірвала шматок від свого материнського серця. Але розуміла, що саме там хлопчик научиться пристосовуватися у цьому світі, зуміє читати і писати. Гірку чашу розлуки із сином по самі вінця доповнило розлучення з чоловіком. Та жінка прийняла і цей удар долі, зібралася з силами та інвестувала усю любов і тепло у своїх синів.
Ліда Косенко завжди сприяла, щоб Ігор займався спортом, адже це рух, а, відповідно, повноцінне життя. Купувала сину лижі, велосипеди. В інтернаті Ігор почав займатися футболом, на канікулах разом із братом та іншими дворовими хлопчаками ганяли в м»яча. Після закінчення школи юнак працював помічником столяра на меблевій фабриці для глухих. І саме в складі їхньої команди потрапив у 1999 році на чемпіонат України, що відбувався у Дніпропетровській області. Там і помітили Ігоря тренери збірної України з футболу серед хворих на ДЦП.
Відтоді й розпочалося Ігореве сходження на Олімп слави. Він у складі збірної двічі ставав золотим призером Всесвітніх ігор з футболу для хворих з наслідками ДЦП: у 2001 році змагання відбувалися у столиці Великобританії, а нинішнього року – у США в місті Нью-Лондон. У 2002 році став чемпіоном Європи, а в 2003 – чемпіоном світу. На Олімпіаді 2004 року в Афінах збірна України виборола перше місце.
Всі досягнення даються юнаку нелегко, шляхом щоденних занять і виснажливих тренувань. Навантаження нечуване. І перед Олімпіадою, коли здавалося, що ось-ось останні сили покинуть, Ігор говорив: “Не хочу, не буду, не можу більше цим займатися”. Проте любов до футболу завжди брала верх і юнак продовжував тренування. Адже спорт – це сенс його життя, його майбутнє. Попри постійно збиті коліна та лікті.
– Я була у Києві на чемпіонаті Європи, – розповідає Ліда Косенко. – Без сліз на це дивитися неможливо. У дітей порушена координація рухів. А стараючись дати хороший результат, вони хвилюються, падають, набивають синці, та радість від перемоги загоює найболючіші рани.
А разом із Ігорем його успіхам радіє і пані Лідія. Так само, як гордиться і своїм молодшим сином Русланом, який, зайнявшись пожежно-прикладним видом спорту, досягнув у ньому вершин. В арсеналі Руслана – 55 медалей. Нині він – майстер спорту міжнародного класу, тричі рекордсмен світу з пожежно-прикладного спорту.
– І лише зараз за стільки років я не боюся дивитися у майбутнє, –підводить підсумок сказаному раніше Ліда Косенко. – Адже раніше не могла давати синам матеріальні блага, тому боялася, що вони десь оступляться, піддавшись спокусі легкого, але нечесного заробітку. Хлопці самі обирали свої життєві шляхи і важкою наполегливою працею досягли успіху. Але те, що блага не падали їм на голову, має й позитивний бік: навіть тепер, коли вони стали на ноги, знають справжню ціну кожного шматка хліба.
Марина ДАНИЛЮК,
Рівне.