НЕ ЛЮБИТЬ МОЛОДІСТЬ СТАРОСТІ

Моя сусідка давно на пенсії, здоров»я підводить, бо замолоду не шкодувала його. Працювала в колгоспній ланці, потім на фермі. Досі відчуває на плечах важкі рядна з силосом, руки болять так, що не може заснути, крутять ноги. А ще заливають сльози, бо ніколи не думала, що єдина донька, яку виховала сама, без чоловіка ( він помер у неповних тридцять років), так насміхатиметься з її старості, так не поважатиме й не любитимиме її.
Розумію, що старих людей нині ніхто не жаліє, молоді люблять жити окремо, але де ж вона подінеться зі своєї хати? Хай би виділили їй куточок і дали спокій, але ж ні. До хати не має права й ногою ступити, хоч будувала її важко кривавими мозолями. Ночує в коморі. Настелила на скрині сякого-такого ганчір»я і перебивається. Вдень – на вулиці, бо в селі завше знайдеться якась робота: то мішка залатати, то підмести, то квасолю перебрати... Як вдарять сильніші морози, то, певне, замерзне у своїй коморі.
Чи могла вона колись думати, що не матиме окрайця хліба? Богу дякувати, добрі люди не дають померти голодною смертю. Правда, дочка свариться з сусідами. Каже, що мати навмисне вдає із себе ображену й зневажену. А сама заборонила їй заходити до кухні. Вечеряють собі із сім»єю – її не кличуть. Часом, як не забудуть, поставлять на порозі миску пісної бараболі, наче собаці. Щоразу дочка докоряє, що вона нічого їй за життя не дала.
Пишу не для того, щоб хтось дав бабусі притулок: вона зі свого обійстя нікуди не піде, тим паче, що жити їй залишилося недовго, роки беруть своє. Хочу лишень попросити молодих шанувати старість, добре ставитися до своїх батьків, адже вони дали вам життя і завжди бажають дітям тільки найкращого.
Устина,
Рівненський р-н.