Ціна кохання

Оксана й незчулася, як її губи відповіли на пристрасний поклик вуст Андрія. Голова йшла обертом від цього таємничого єднання та ніжного сплетіння пальців. Його рука опустилася ледь нижче талії… І вже не думалося про гріховність того, що відбувається, а тільки трепетний щем у всьому тілі збуджував бажання, що так довго дрімали у глибині жіночого єства.
А потім була ніч. Пристрасна і шалена. Без комплексів і мук совісті про те, що у її ліжку її ж учень-одинадцятикласник. Лише коли у вікно постукав світанок і перші сонячні промені своїми несміливими дотиками почали пестити по-дитячому спокійне уві сні обличчя Андрія, вона спохопилася і нервово почала шукати свій одяг.
– Повернися назад у кубельце, – не розплющуючи очей, ліниво прошепотів юнак.
І в його голосі Оксана не відчула жодної зневажливої ноти, жодного натяку на масність. Тому й повернулася. Хоча голос розуму твердив зупинитися, прогнати хлопця геть і навіки викреслити цю ніч зі своєї пам’яті. Та наперекір цьому змучене незгодами серце так нестримно прагло ніжності і захистку. Молода жінка, міцно затиснувши у кулаці усю свою нерішучість, змією юркнула під ковдру і, схиливши русяву голову на юнакове плече, тихо задрімала.
…Косинуси, синуси, інтеграли, цифри та арифметичні дії – усе це хаотично змішалося в голові. Очі всього 11-А були прикуті до вчительки, яка сьогодні була незвичайно схвильована. Тільки одні очі, ті, які найдорожчі, дивилися не на неї, а десь розгублено блукали. Андрієві очі боялися глянути на Оксану, на однокласників, щоб не виказати таємниці, яка зародилася між ними.
А ввечері, коли у вікнах будинків почали загасати вогні, в Оксанині двері хтось постукав. Жінка відчинила, та холодом повіяло від неї:
– Іди додому, ще хтось побачить. Осудять.
– Впусти, – благав одним тільки поглядом. І вона відійшла вбік.
– Не пара я тобі, – промовила, коли стихли слова кохання і вляглася пристрасть. – Не пара, хлопче. І старша на десяток років, і заміжня…
– Та хіба ти з ним була щаслива? Що дав він тобі, окрім приниження і побоїв? Хіба забула, як боялася підняти на уроці очі, щоб, бува, учні не побачили твоїх синців? А ми все бачили і все знали. Всі знали, як мучишся ти з тим бузивіром. Бандит, п’яниця і ще й добрячий бабій – що ти, красуня і розумниця, знайшла у ньому? Чи, думаєш, із в’язниці ангелом повернеться, на руках тебе носитиме? В пеклі опинишся! Розлучися, благаю! Ти заслуговуєш на щастя. Я дам тобі його… – кожне Андрієве слово відгукувалося нестерпним болем незагоєних ран. І в той же час приходило усвідомлення, що змінити щось уже пізно.
– Ти й не усвідомлюєш, про що говориш, – промовила Оксана. – Він ніколи не дасть мені розлучення, а дізнається про нас із тобою – уб’є обох.
Знаючи характер свого чоловіка, Оксана могла лише уявити його реакцію, коли він дізнається про зраду. Хоча сам чи не кожного дня дозволяв собі п’яні дебоші, навіть додому приводив хмільних дівок. А потім уночі, дихаючи в обличчя бридким перегаром, добивався любові. Та перемогти в собі огиду і бути ніжною з цим уже чужим для неї чоловіком Оксана не могла. А він, отримуючи відмову, божеволів від злості: геть летіла нічна сорочка, на шматки розривалася нижня білизна і п’яний чоловік по-звірячому гвалтував свою дружину. Кожна ж її спроба супротиву завершувалася жорстокими побоями. Покінчити з цим жінка не бачила можливості – знала, що він цього не дозволить, а ще більше осатанівши, може зробити будь-що.
І, можливо, саме тому, щоб на світі не з’являлася ще одна нещасна людина, Бог не дав подружжю дитинки. А чоловік, не знаходячи собі іншого заняття, пив-гуляв щоднини, обходився такими-сякими непостійними заробітками, а коли грошей на горілку геть не вистачало, зрештою пішов на дрібні крадіжки, доки не потрапив до в’язниці.
Жити Оксані стало легше. У повсякденному ритмі буття забувалося про все зле, тільки не вистачало чоловічої ласки. Залицяльників у самотньої молодої вчительки вистачало, та всіх їх Оксана суворо відганяла від себе, вирішивши до кінця нести свій хрест. А тут не стрималася, на її стежині з’явився Андрій. Такий молодий і ніжний. В його обіймах почувала себе жінкою, а не ганчіркою чи непотрібом, об який витирають ноги, особистістю, а не чиєюсь власністю. Закохалася, як вперше. Та усвідомлювала, що зав’язати для нього світ не має права. Але й не відчинити дверей, коли стукав, не могла.
…Здивований погляд видав Оксану. Андрій спізнювався, і коли в двері постукали, вона помчалася відчиняти, та на порозі стояв… чоловік.
– Що, не мене чекала? – і глузлива усмішка з’явилася на устах. – Щось нерадо зустрічаєш коханого, – після цього послідував удар, який звалив Оксану з ніг, за ним другий, третій… Бив уже ногами і не прислухався, чи дихає нещасна жінка. Коли стих навіть стогін, спокійно всівся за стіл, дістав пляшку горілки і почав пити…
…В селі загасали останні вогні. Стомлені люди лягали спати. Та враз несамовитий крик обірвав тишу – то ­посивівша за одну мить мати ридала над бездиханним закривавленим тілом свого єдиного сина Андрія…
Оксана НАГІРНА,
Рівне.