КАРА КОХАННЯ

Той звичним монотонним голосом запитав про її земні гріхи, на що сам відразу ж і почав давати відповідь. Проте поміж його слів їй вдалося втиснути і своє: «Перелюб». Промовила і здивувалася: голос був глухий, низький і «чужий». Але на запитання святого отця, чи кається вона у своїх гріхах, відповіла чітко, ніби прокричала: «Каюсь!» Відійшовши вбік, опустила голову і... знову побачила колючі сірі очі... її уява малювала його саме таким: з німим запитанням на серйозному обличчі. Він вкотре запитував її: «Чому? Навіщо? За що?» А вона знову мовчки виправдовувалась. Розумом. Але серцем... Серцем була тільки з ним, біля нього, у його палких обіймах і гарячих поцілунках, у мерехтливому сяйві їхньої першої ночі...

Очі зненацька наповнилися по самі вінця сльозами, що не втримались і покотились донизу, прокладаючи мокрий слід своїм наступницям.

Не може. Ні, вона вже ніколи не зможе більше бути такою щасливою, якою була декілька місяців тому. То було її особисте щастя. Ніби подарунок долі, воно було ніжне, трепетно-чисте, але таке коротке.

Сльози текли без зупину, вона ледь устигала обтирати обличчя. Чи то каялась чи шкодувала про скоєне? Невідомо. Скоріше за все це були сльози смутку, який ніби трунок, спеленав її душу.

На чималому відрізку свого обивательського життя Оксана мало пам’ятала чогось радісного, доброго, світлого. Одна сіра нудьга та одвічні нужди.

Так трапилось, що її раннє заміжжя майже співпало з ранніми пелюшками. Молода та недосвідчена сім’я відразу ж потрапила у вир безгрошів’я, який поступово замінив хаос безробіття. Все це не проходило безболісно повз молоді серця і найчастіше виливалося у сімейні чвари. Хоча, щиро кажучи, скаржитись їй на свого чоловіка, мабуть, було б гріхом. Гарний, веселий, працьовитий. Чого ще бажати? Інших завидки беруть на таких чоловіків. А скільки взагалі самотніх жінок? І як могла вона зрадити йому — людині, яка щиро її кохала, людині, з котрою прожила стільки років, ділячи, як кажуть, навпіл радощі і горе.

Вона захопилась іншим. На відміну від чоловіка, коханий був романтичний і кмітливий, пристрасний як вогонь, він водночас був уважний, розумів її з півслова, а то й узагалі — лише з погляду, їй подобалася його щедрість і готовність до самопожертви. Він цінував її як жінку і вона відчула себе нею. Забулася і загубилася у своїх почуттях, покохала його палко і щиро, ніби юнка.

Він дарував їй квіти, називав перлинкою, а вона відчинила йому двері до свого серця. Але час був невблаганний. Щодня, щогодини Оксана відчувала його плин. Він катастрофічне наближав день їхньої розлуки. На душі було cумно і прикро, вона не уявляла, як має жити далі без нього, дивитись у вічі чоловіку, якого не кохає, з яким пов’язана лише сімейними обов’язками. Довго не наважувалась Оксана зробити перший крок, але іншого виходу в неї, здається, не було. Вона вирішила принести в жертву свої почуття. Зробила це, хоч серце й обливалося кров’ю. Коли коханий зателефонував їй, сказала, що більше не хоче їхніх стосунків. Наступного дня вона їхала додому і картала себе за скоєне. Чи зуміє зрозуміти він, чому вона так вчинила? Чому промовила йому ці болючі слова? Мабуть, що — ні. Чоловіча психологія відмінна від жіночої, їм нізащо не зрозуміти того, що задля щастя дитини жінка збереже сім’ю, чого б їй це не коштувало. Вона навіть може скоїти вбивство... свого щастя чи кохання...

Не могла його забути. Кохала, як і раніше, навіть ще й більше, бо тепер їх розділяли не лише сотні кілометрів, а й незбагненність її вчинку. Вона уявляла, як йому зараз тяжко, як він страждає, журиться, можливо, п’є... Жаліла його і потай сподівалась, що він не витримає і зателефонує їй ще раз і тоді вона обов’язково пояснить йому свій вчинок. Але він не зателефонував.

Ні через день, ні через тиждень. Образився, а, може, вона зачепила струну його чоловічої гордості.

Дні минали, а від нього нічого не було чути. Чутки прийшли трішки пізніше. Жахливі. Виявляється, в той час, коли вона турбувалась за його почуття, він ... втішався з іншою, освідчувався їй у коханні, був палким і романтичним і... називав її... перлиною. Для Оксани ця звістка була вбивчою. Вона не могла зрозуміти, як змогла вона довіритись людині, котру, виявляється, зовсім не знала... Ні! Вона не могла у ньому помилитись! Сльози сипались градом з її очей, їй хотілось кудись бігти, кричати, бити кулаками в чиїсь чужі двері, щось пояснювати. Та було вже пізно... Все чисте, що віддала йому її душа, було розтоптане і зганьблене. Хотіла ненавидіти його і... не могла.

Вона ненавиділа і в усьому звинувачувала себе. А його... виправдовувала і кохала, кохала до безтями, і ніхто у світі не міг вилікувати її почуття.

Просто вона нарешті зрозуміла, що за всі гріхи доводиться розплачуватися тут, на землі, її ж кара — зраджене кохання...

Ольга ФЕСЮК, Костопіль.