З танцем по життю

Наталя Бортник уже більше десяти років очолює дитячий зразковий ансамбль «Калейдоскоп» та жіночий клуб аеробіки “Гармонія” у Радивилові. Вона завжди у самому вирі життя і подій. Які б святкові заходи не проводились у місті — її “калейдоскопівці” прикрасять свято оригінальною постановкою танцю, вкладаючи у нього всю свою маленьку душу. А жінки після важкого трудового дня можуть подбати про свою красу, займаючись аеробікою та відпочиваючи в сауні.
Про таких, як пані Наталя, можна сказати — природжена шоу-вумен. Як у вмілої ведучої, котра просто зачаровує аудиторію, в неї нема якоїсь пафосності, лише непідкупна, майже дитяча щирість.
Біографія
— Я народилась 21 лютого — на межі Водолія і Риб, що означає схильність до творчості та фантазії. Але я неправильна Риба, бо не вмію пливти за течією. Народилася в сім’ї шахтаря і бухгалтера. Батько — українець, мама — росіянка, тож досі не можу розібратись, хто я. Розмовляю в основному російською, адже не впевнена, що мої українські звороти правильні. Заміж вийшла в 19 років за молдаванина, з яким познайомилась у будівельному загоні. Поїхала я туди як відповідальна за культурну роботу студентка Пермського хореографічного училища. Причому мій майбутній чоловік пообіцяв, що, незважаючи на заміжжя, я продовжу освіту в Кишинівському інституті мистецтв. Так і сталось. Але хореографічного факультету там не було, тож мені довелось вступати на режисера масових заходів.
Але я його не закінчила — через політичні переконання. Не хотіла конспектувати лекції Фіделя Кастро, зважилась говорити про Сахарова та Солженіцина, як багато хто з моїх однокурсників та й викладачів. Не вміла схиляти голову, бо знала, що була права…
Тож, як і багатьом іншим однодумцям, довелося покинути інститут. Працювала за направленням у селищі в Якутській РСР завклубом у золотошукачів. Досі пишаюсь цим записом у трудовій книжці. Туди я взяла й маленьку донечку, хоча мої батьки й були проти. Завжди вважала, що діти мають бути поряд. Потім повернулась у Молдавію працювати у Будинок культури — один з найкращих у країні, що займав перше місце в СРСР.
До речі, коли мене питають, чому у мене так багато записів, у твердій книзі відповідь дуже проста. На всіх моїх роботах я отримувала однакову зарплатню — 80 карбованців. І коли мені щось не подобалось (наприклад, начальство), я спокійно залишала це місце і казала, що за такі гроші не варто терпіти. Тим більше, що роботи вистачало. Я взагалі себе нескромно ототожнюю з митцями, які вважали, що краще працювати кочегаром, ніж втрачати свободу переконань. Не сприймаю менталітет деяких українців, що базується на принципі “моя хата скраю”.
У 25 років пережила важку втрату — у розквіті сил після тривалої хвороби помер мій батько. Мама була «сердечницею», тож лежала з батьком я, клеючи для студентів-медиків таблиці та миючи вікна. Правда, медицина тоді була справді безкоштовною.
А через чотири роки раптово помер мій чоловік, залишивши мене вдовою з двома дітьми. Смерть ця була містичною і незрозумілою — чоловік несподівано потрапив у радивилівську реанімацію, коли ми приїхали в гості до батькового брата — і, не приходячи до тями, через чотири дні помер, як свідчать медичні записи, від набряку мозку…
Тут і познайомилась з моїм теперішнім чоловіком з Опарипсів. Я залишила все, що було в мене в Молдавії, — двоповерховий будинок з камінами, роботу (ансамбль з однойменною назвою “Калейдоскоп”). Через старенького батька, який навідріз відмовлявся їхати в Молдавію, ми залишились тут, знімали квартири. Нам трапилось багато хороших людей… Взагалі, треба сказати, що мені на них щастило. Вони з’являлись саме тоді, коли були найтяжчі обставини.
В 1991 році у нас з’явився син Арсентій, незважаючи на наш вік і важкі побутові умови. Хлопчик усіх здивував — народився вагою п’ять кілограмів і з двома зубами. Правда, фігуру мамі зіпсував, але за рік я скинула ті 30 кілограмів.
Сім’я
Сім’я у Наталі Бортник цілком творча. Старша донька Яна працює зараз у Єгипті танцівницею. Середній, Данило, який народився в день сміху, після закінчення Київського естрадно-циркового училища — у Китаї (до речі, він ще в першому класі твердо вирішив стати клоуном). Пишуть мамі електронні листи. І молодший, восьмикласник Арсентій, захоплюється музикою (грає на ксилофоні), дуже допомагає у роботі, знаючи всі технічні моменти. Пані Наталія не виступає проти професійного вибору дітей, адже колись старша донька послухалась матір, вивчилась на модельєра-конструктора, але ж працює не за професією, а за покликанням.
І лише, здавалось, чоловік Микола зі своєю професією будівельника доріг та мостів, а фактично водія, випадає з творчого кола… Аж ніяк. Він не лише перший глядач, критик і помічник, але й має голос, який, каже дружина, міг би прикрасити й консерваторію. Адже в нього такі гени…Його батько, котрий працював колись у Франції на літейному заводі, займав перші місця у танцях, а дядько Андрій створив в Опарипсах струнний оркестр з простих селян, виготовляв музичні інструменти і самотужки вивчав твори. На жаль, у 1939 році його забрали за націоналізм, і досі родина не знає, де він зник... А ще один дядько, Семен, був знаний на всю околицю скрипаль, і міг на слух награти будь-яку мелодію, лише раз почувши її.
Правда, на концерти Микола не ходить — каже, що не витримає, якщо хтось зіб’ється.
За відсутність борщів чоловік не сварить. Ставиться з розумінням до постійної зайнятості дружини. Навпаки, активно допомагає в її роботі. Адже розуміє, що це — справа її життя, на чому колись вона наголосила ще перед одруженням. Позаду лишились часи, коли була єдиною годувальницею в сім’ї…
Робота
— Мені ніколи сидіти в барах і пліткувати. Щодня у мене займаються 50 дітей. Я принципово проти великих груп, аби кожна дитина не залишилась без уваги. Прагну виховати в здоровому тілі здоровий дух. Адже не секрет, що багато зараз хворих дітей. Загалом, буває 4-5 репетицій на тиждень. І головне навіть не сам концерт, а робота, підготовка до нього.
Непросто у наш час пошити гарні костюми. Але й тут трапляються Наталі Бортник добрі люди і спонсори.
— А взагалі, не в моєму характері ходити просити когось, тим більше, що багато хто вважає, що є проблеми важливіші, ніж мистецтво. Коли мене оточують недобрі люди, мені хочеться… в тайгу. Щоб навколо — тільки природа. Іноді, здається, все, не витримаю. Тоді хворію. Але дивлюсь на дітей, які чекають, телефонують і під час відпустки, і беру себе в руки. Мене часто запитують, чому я стараюсь для чужих дітей. Бо твердо впевнена, що знайдуться люди, які зроблять добро моїм дітям.
У 2000 році Пані Наталія разом з вихованцями піднімала імідж нашої держави у далекій Італії. Це була не просто культурна подорож на фольклорний фестиваль (хоча діти оглянули багато історичних пам’яток). Головне, що після того, як діти показали, що таке український танець, їх насправді полюбили…
Образливо, каже співрозмовниця, що педагогічного стажу їй не зарахують (це за 25 років роботи з дітьми!). Адже вона вважається працівником культури, а не освіти.
Сучасна молодь
Кажуть, молодь нині зіпсована, не має ідеалів. На жаль, багато в чому це так, погоджується пані Наталя. Вона виховує дітей мистецтвом. Возить їх у театри, в цирк. Слідкує за їх спілкуванням, поведінкою. І це дає результат. Наставниця відчуває відповідальність за кожного, приділяючи максимум уваги. За що отримує подяки від батьків. Адже працює не заради грошей, хоч без них ніяк не обійтись. Приємно, як колишні вихованці, приїжджаючи з великих міст, кажуть, що там такого колективу немає.
…Вона не вважає свою роботу другорядною. Так, треба сіяти пшеницю, але ж людина не лише простий споживач матеріальних благ. “Якщо людина любить свою роботу, а не ходить на неї, як на каторгу, то вона на 50 відсотків щаслива (іншу половину щастя складає сімейне життя)”, — вважає Наталя Бортник. Ця істина — про неї.
Наталя Андріюк,
Радивилів.