Рівне:

Створення та просування сайтів

Жити ніколи не пізно

Суспільство 04-травня, 2006, 11:259 prov 1 050
І хоч уже багато літ Ющуки жили та працювали у Рівному, проте майже щовихідних їхали у рідне село, яке розкинулося неподалік обласного центру, аби зустрітися з рідними та допомогти їм по господарству. Так було і того разу. Залишивши дружину Галину вдома, пан Володимир поїхав у село вибирати картоплю. Невблаганно пекло серпневе сонце…
І раптом чоловік відчув нестерпний біль у нозі. Нога боліла настільки сильно, що на біль у серці, який одночасно виник, пан Володимир просто не звертав уваги. Спливав час, а чоловікові краще не ставало – довелося звернутися до сільського фельдшера. Вона висловила припущення, що, можливо, обірвався тромб, але за більш кваліфікованою консультацією порадила звернутися у районну лікарню. І саме її працівники, переконана Галина Ющук, своєю халатністю допустили фатальну помилку, яка й стала причиною усіх наступних лих. Районні лікарі просто кололи знеболююче, не беручись з’ясовувати причину виникнення болю в нозі. Лише у вівторок, на четвертий день після випадку, хворого направили до Рівненської обласної лікарні. Обстеження намалювало невтішну картину – гострий інфаркт, а тромб, який обірвався, потрапив у ноги. Доступ крові у кінцівки був перекритий, тканина ж, довго будучи без живлення, почала відмирати. «Занадто пізно», – з розпачем говорили лікарі. Був лише єдиний вихід – ампутація кінцівки. Другу ногу, яка була менш вражена, теж довелося ампутувати, але уже через півтора року боротьби за неї.
– А до цього часу у мене навіть не було заведеної медичної картки, – згадує Володимир Ющук. – Практично ніколи не хворів і не визнавав лікарів.
І ось після чотирьох надскладних операцій пан Володимир ледве виборсався з обіймів смерті. Проте незгоди на цьому не закінчилися. Від постійної нервової та фізичної перенапруги похитнулося здоров’я пані Галини – у неї стався інсульт. Чотири місяці жінка провела на лікарняному ліжку. Лікар був відвертим і не давав голослівних обіцянок. Поміж тим, жінка виборола у хвороби своє право на життя. Уже потім лікар зізнався, що хворих, які виходили з такого важкого стану, легко можна перерахувати на пальцях однієї руки.
Благо, в той час, коли захворіла дружина, пан Володимир уже навчився самостійно ставати на візок та міг давати собі раду.
– Дід взагалі у мене живучий, – сміється пані Галина. – І зараз хоча він і без ніг, все одно говорить, що сильніший та здоровіший за мене. Можливо, воно й так. Адже по хатньому господарству робить не менше за мене – завжди миє підлогу, бо мені це важко робити, і борщ у нього виходить надзвичайно смачний.
І немає в словах та інтонаціях цих людей зневіри, розпачу, нарікань на долю. Втім, зізнаються, так було не завжди. Адже стиль життя різко змінився. Та важко було змиритися не зі своїми статусами інвалідів, а з тим усамітненням, яке принесла з собою ця інвалідність. Квартира на п’ятому поверсі стала справжньою кліткою для подружжя Ющуків, особливо для Володимира.
– Більше чотирьох років прожив практично без будь-якого спілкування з людьми чи природою, – розповідає чоловік. – Лише чотири стіни та маленький клаптик світу, який поміщався у вікні. Постійна депресія, накопичення агресії – і здавалося, що уже незмога жити далі. Проте знайшлися люди, які першими протягнули руку допомоги і витягли з цього стану. Це був пастор церкви «Дім Євангелія» Сергій Тупчик зі своєю доброчинною командою, яка опікується інвалідами.
Відтоді у Володимира Ющука почалося нове життя, відкрилося друге дихання. Він зумів зрозуміти, що інвалідність – це не вирок, а життя продовжується. Під час зустрічей, які проводить «Дім Євангелія», інваліди мають те найдорожче, чого їм так не вистачає, – спілкування та розуміння. Втім, зізнається Володимир Ющук, спершу не зовсім вірилося, що хтось робитиме йому добро, не вимагаючи нічого взамін. А виявилося, що таке може бути. Адже саме церква подарувала пану Володимиру його першого інвалідного візка, саме її коштом чоловіка возили до Львова на протезний завод. Але головне, каже подружжя Ющуків, не матеріальна підтримка, а те, що церква витягує зневірених людей із прірви самотності.
Марина ДАНИЛЮК,
Рівне.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору