ЩАСТЯ БУТИ З ТОБОЮ

Своє життя Олег Лось ділить на два періоди – до 13 років і після. А все, що було після, здавалося іноді, не має сенсу. Адже саме в 13-річному віці Олег захворів на грип, після якого почалися ускладнення. Як результат – міопатія – дистрофія м’язів. Ця хвороба повільно, але впевнено забирала у підлітка сили, а потім і зовсім прикувала до інвалідного візка. А життя тільки починалося… Стільки мріялося! Стільки всього хотілося зробити! Та не судилося…
Олег у дитинстві був надзвичайно жвавим і активним. До 13 років поламав чотири велосипеди й одного мопеда, займався туризмом, риболовлею, любив гуляти у лісі, збирати гриби. А головне – займався авіамоделюванням. Тому що мріяв про небо, хотів стати льотчиком. Та зла хвороба одним розчерком пера перекреслила всі плани на майбутнє.
– Проте мрія про небо не померла, її просто не судилося реалізувати, – говорить Олег Лось. – Хоча коли є можливість політати не дельтаплані, обов»язково це роблю. Інвалідний візок тут – не обмеження. Тільки трішки у серці щемить, що за кермом не я.
Отож, Олегова хвороба прогресувала поступово, ніби підкрадаючись. Тому до хлопця довго не приходило усвідомлення того, що він – інвалід. Адже попервах разом з усіма своїми однокласниками ходив до школи, тільки втратив колишню активність, що, зрозуміло, позначилося на стосунках з друзями. А в десятому класі двері у світ почали зачинятися. Рухатися ставало дедалі важче, стало зрозуміло, що самостійно відвідувати школу Олег не зможе, тому вчителі приходили до нього додому.
По закінченні школи друзі порозліталися, хто куди. А прикутий до інвалідного візка Олег, залишившись у чотирьох стінах, зрозумів, що він інвалід, що він самотній, обмежений у спілкуванні з людьми. Весь світ його обмежувався квартирою, гулом автомобілів та тим клаптиком простору, що поміщався у вікні.
– Тоді двома руками хапався за будь-яку можливість поговорити хоч з ким-небудь, – згадує Олег. – Часто до мене телефонували різні дотепники, щоб пожартувати над моїм прізвищем (Лось). Запитували: «Це зоопарк?», «Так, Лось вас слухає», – навчився відповідати їм у такт. А після цього слово за словом спонукав до розмови. Таким чином знайшов багато друзів, яких так ніколи і не бачив.
Саме тоді, у 18 років, в житті Олега сталася ще одна важлива подія. Якось колишнього шкільного товариша прийшла навідати однокласниця. Вона побачила гітару, яка самотньо стояла у кутку. Взяла інструмент до рук і почала грати шкільний вальс. Олег загорівся бажанням теж навчитися грі на гітарі. Однокласниця показала кілька акордів і пообіцяла прийти знову, щоб продовжити уроки. Проте Олег так її і не дочекався. Але тепер щодня брав до рук гітару і грав той же шкільний вальс. Проте ця пісня швидко набридла і захотілося чогось нового. Юнак спробував награвати інші мелодії. І так крок за кроком наполегливо удосконалював свої уміння. Пізніше і сам почав складати пісні – музику і слова.
А в 22 роки Олег познайомився зі своєю майбутньою дружиною Анною. До речі, за допомогою телефона. Вісімнадцятирічна дівчина зателефонувала Олегу і запропонувала зустрітися в товаристві інвалідів, де саме з її ініціативи створювалися групи за інтересами.
– Я – інвалід з дитинства, – розповідає Аня. – І на відміну від Олегового, моє життя не було таким самотнім. У батьків окрім мене є ще дві доньки-близнючки. Вони на рік за мене молодші, тобто практично ровесниці. Ми завжди були разом, їхні друзі ставали і моїми товаришами.
Після закінчення шкільної програми Аня вступила до інституту на бібліотечне відділення. Якось усю групу відправили на цілий місяць на практику – обробіток картоплі. «А чим я займатимуся весь цей час?» – запитувала себе Аня. Тоді і прийшла ідея створити у товаристві інвалідів клуби за інтересами. Сказали: «Твоя ідея – от і вперед».
– Тоді обдзвонила близько 500 чоловік, – згадує жінка. – Благо, телефонні розмови у той час були дешевші, – додає, сміючись.
Олеговий номер відповів жіночим голосом. Мама сказала, що син трохи бренькає на гітарі. Коли ж хлопець дізнався про створення клубу, загорівся цією ідеєю і виказав Ані свою готовність допомагати усім, чим зможе. Домовилися зустрітися у день зібрання клубу, але трішки раніше від усіх.
– Аня мені відразу сподобалася, – згадує Олег. – А я їй – ні. Мене це зачепило за живе. І я собі вирішив – прийде вечір, тоді я, взявши до рук гітару, покажу тобі, на що здатний. Чого я тоді тільки не грав! І таки прихилив до себе дівоче серце.
Молоді люди почали зустрічатися. Раз на тиждень вони бачилися, а щодня по чотири години розмовляли по тефону. Говорили про все і завжди розуміли один одного – стан душі, внутрішній біль, поезію, музику. І вже за два тижні жіноча Аніна інтуїція підказувала, що Олег – це її друга половина, це та людина, з якою вона готова прожити усе життя. Та остерігаючись відмови, юнак боявся робити крок уперед.
А одного разу Олеговий брат у суперечці зопалу сказав, що у того немає майбутнього, що він повністю залежить від інших.
– Я вже давно усвідомлював свій фізичний стан, – говорить Олег. – Проте це була гола правда, яку у вічі мені ще ніхто не наважувався говорити. Внутрішньо я почувався такою ж людиною, як усі. Так само хотілося сміятися, плакати, мріялося про щастя. А реальність казала інше – ти неповноцінний. Я був зневірений…
І ось одного дня, залишившись наодинці вдома, Олег вирішив звести рахунки з життям. Він напився снодійного. Із небуття його повернув телефонний дзвінок. То була Аня. Почувши незвичний, ніби п»яний голос юнака, дівчина здивувалася. Олег їй усе розповів. Аня попросила зібратися з силами, доповзти до дверей і відчинити їх. А сама помчалася до коханого. Він таки спромігся відчинити двері, але до ліжка дійти не зміг, а втративши свідомість, упав серед кімнати. Потім було два тижні у лікарні і усвідомлення справжньої вартості життя.
– Після цього я більше не боявся правди, не боявся сказати Ані про свої почуття, мене не лякало почути «ні», – говорить Олег.
І все-таки почув «так». Через півроку молоді люди одружилися. Як говорить Олег, сказати, що він був на сьомому небі від щастя, це нічого не сказати. Аня з Олегом разом уже дванадцять років, незважаючи на те, що ніхто не вірив, що вони зможуть жити самостійно, окремо від батьків. Рідні думали, що вони розбіжаться у різні сторони, зіткнувшись із повсякденними проблемами. Та цього не сталося, адже в родині панує злагода, розуміння і любов – основні складові щасливої сім»ї.
Марина ДАНИЛЮК,
Рівне.