МАЛЮЄ КАРТИНИ… ЗУБАМИ

Уже сорок років Роман Карачун із Сарн прикутий до ліжка. Проте своє життя він не вважає неповноцінним. Адже завжди поруч із ним вірна дружина, разом з якою виростили та виховали двох молодців-синів, щодня навідуються друзі та сусіди, до будинку діда Романа біжать галасливі дітлахи… Тобто, нудним й одноманітним життя чоловіка не назвеш.
Коли Роману Карачуну було сімнадцять, важка травма хребта назавжди змінила його життя. Після страшного падіння, провівши більше десяти днів у комі, юнак прийшов до тями і відчув, що руки і ноги його більше не слухаються. Місцеві лікарі особливої надії не подавали, але говорили, що з часом, можливо, усе минеться і він зможе ходити. Та, на жаль, не минулося. Коли ж звернувся до столичних фахівців, дізнався, що зарадити чимось уже пізно…
Із дружиною Любою пан Роман познайомився на Донеччині, де вона працювала в санаторії для хворих із порушенням опорно-рухового апарату, куди він приїхав оздоровлюватися.
– Кожен хворий по-своєму показує свою вдачу, – розповідає пані Люба. – Проте, коли в санаторії дізнавалися, що приїде Карачун, то чекали його з нетерпінням. Весела вдача, його оптимізм не давали сумувати нікому.
Саме вони і підкорили серце жінки, молоді люди почали зустрічатися. Перший рік листувалися, а коли приїхав наступного разу, забрав із собою, потім одружилися.
– На мене всі дивилися, як на ненормальну, – пригадує пані Люба. – Хоча в санаторії траплялися випадки, коли дівчата одружувалися з хлопцями, які там лікувалися, проте з лежачим інвалідом пов’язати життя наважилися я перша. Але мені справді страшним було не це, а розлука з рідним краєм. Тому й донині щороку ми навідуємося на Донеччину.
З тих пір Роман і Любов разом уже майже двадцять років. І жодного разу ніхто з них не пожалкував про свій вибір. Адже в домі завжди панує злагода і справжній сімейний затишок. Для синів батько є авторитетом і прикладом мужності та стійкості. Взагалі, за словами пані Любові, господар у домі – Роман. Він у курсі всіх справ по господарству, допомагає добрим словом і слушною порадою.
Пригадує Роман Карачун, що спершу єдиним зв’язком із навколишнім світом для нього був лише телефон. Та з часом придбали автомобіль, дружина отримала водійські права, і разом об’їздили півсвіту.
– Машина замінила Роману хворі руки та ноги, – каже Любов. – Але, як не прикро, на автомобіль ми були змушені роками копити власні кошти, адже нам пояснили, що інвалідам, у яких не працюють руки, пільгова машина не виділяється.
Одного разу, коли Роман лежав у лікарні, побачив, як сусід по палаті вчиться малювати. Вирішив і собі спробувати. Затискаючи у зубах олівець, намагався писати. Не один олівець зламався, доки врешті-решт неслухняні літери почали ставати в рядок, а малюнки набули досконалості. Чудові картини спочатку малював на папері, а потім і на дереві. Його твори миттю розходилися між друзями і знайомими.
– І зараз у нашому домі немає жодної Романової картини, – каже Любов.
А щодо почерку пана Романа, то, по правді кажучи, не скажеш, що то писала людина, яка не володіє руками. Адже пише він не гірше будь-якої здорової людини, а то навіть і краще. Писати ж він уміє трьома почерками.
– Ще Роман має гарний голос і чудово співає, – продовжує розповідь дружина. – Коли був здоровим, то не на одній молодіжній вечірці вигравав на гармошці.
– І незважаючи на те, що я інвалід, у мене багато друзів, – каже Роман Карачун. – Ніколи не забувають ні друзі-інваліди з Рівного, ні сусіди, навіть подруга з Чикаго постійно висилає подарунки, як от, набір фломастерів, щоб і надалі продовжував малювати.
Роман Карачун, попри нелегке життя, залишається оптимістом, у його словах не чути злоби чи нарікань на долю, а, навпаки, жарти і сміх. Бо, як каже пан Роман, людина звикає до всього – і до доброго, і до злого. А що доля відміряла, того не обминеш…
Марина ДАНИЛЮК,
Рівне.