Три дитячі повчальні історії

Мама спить із чужим дядьком
Десятилітня Монцика де не посій, там вродиться. Щойно, поблискуючи терновими оченятами, снувала між рядами рундуків, видивлялася, де що погано лежить. Дивись – і вже біля воріт ринку її наздоганяє продавець пиріжків. Згодом побачив циганочку в салоні рейсового автобуса, що мав рушати у Львів. Монцика, як талановита артистка, жалісливо розповідала про зсуви в Закарпатті, хворих братика та матір, виканючуючи копійки.
Монцику знаю давно. Часто перепадає дівчинці на горіхи, та вона не скаржиться. Попадеться на гарячому – клянеться, що більше не буде красти. А через півгодинки знову попадає в якусь ”тарапату”. Оце кілька днів тому ледь вирвав малу крадійку з рук розлюченої тітки (мало вуха не відкрутила Монційці, коли та „позичила” у хлопчика двогривневу купюру). Дав циганочці кілька яблук, почав розпитувати про життя-буття.
Мешкає вона з матір’ю та молодшим братиком у прибудові до будинку для відселених сімей. Є ще чужий дядько, з яким спить мати. Часто приходять гості, варять якесь зілля, пиячать і б’ються. Дівчинку сварять, щоб не сиділа з роззявленим ротом, а йшла промишляти на вулицю, там лохів вистачає. От Монціка й промишляє. Якось на ринку її здали міліціонерові. Дівчинка розплакалась, і той відпустив її. Чи то пожалів, чи не захотів мати клопоту з малолітньою порушницею. Монційка навчилася палити, через 2-3 роки планує стати нареченою. Коли я поцікавився, чи ходить до школи, дівчинка тільки хмикнула: „Чого я там не бачила? Моралі і так наслухалася досить”.
А Петрусь побував аж у столиці
Дванадцятирічний сусідський Петрусь майже місяць був у „бігах”. Вдома не вельми переймались його відсутністю, бо вже не вперше хлопчик подається у мандри. Як правило, їздить електропоїздами, тому „освоїв” Рівне, Луцьк, Львів. А нещодавно і до столиці дістався. У Київ поїхав із другом Санею, старшим від себе, студентом професійно-технічного коледжу. Їхали з метою „світ подивитись”. У столиці познайомились із дядьком, допомагали газети продавати. Справа не вельми прибуткова (щодень по 20 гривень заробляли), та на хліб і воду вистачало. Малувато на двох, та ще й місцеві хлопці-„бізнесмени” частину заробленого відбирали. Ночували переважно на залізничному вокзалі, де міліціонери їх „заштопорили”. І доправили етапом до Дубна, здали на руки батькам.
У двокімнатній „хрущовці” тісняться восьмеро людей. Ні в батьків, ні в діда заробітків немає. Перебиваються на дідову пенсію. Сам Петрусь завжди має кошти на кишенькові витрати. Бо з вірним Санею вдалися до вигідного бізнесу. Із викрадених велосипедів збирають нові, здають знайомим хлопцям на базарі. Школою хлопчина не переймається, та й школа на нього давно махнула рукою. Якщо час від часу відвідує уроки – добре, а коли не відвідує – ще краще. Петрик уже знає смак алкоголю, а в столиці не тільки палив, але й навіть кілька разів клей нюхав. Якщо чесно, то не дуже сподобався цей засіб досягнення кайфу, хоч його і розхвалили пацани.
Аліна прагне самостійності
Чотирнадцятилітня Аліна вважає себе дорослою і прагне до самостійності. З матір’ю не ладнає (та горою стоїть за вітчимом, який „розпускає” п’ястуки). Та й Аліну він „притискає” вельми відверто, коли не бачить дружина. Через таке нахабство й пішла дівчинка „на вулицю”. До школи не ходить, переважно тиняється містом. Якось у кафе познайомилася із сімнадцятилітньою Лорою. Та запросила до себе, запропонувала жити разом. Аліна за короткий час побувала в усіх ресторанах, кафе та барах. Їй приємна була увага залицяльників, особливо „солідних”, хоч і не подобалися спроби окремих затягнути її в ліжко. А якраз до цього і підштовхувала „досвідчена” Лора, котра не лише ділилася із молодшою подругою одягом, але за турботу почала вимагати „послуг”, бо „розкішне” часопроведення потребувало чималих витрат.
Аліна втекла від „турботливої” колежанки у своєму благенькому платтячку та порваних босоніжках. Бо зовсім іншими очима подивилася на Лору. Та куди подітись? Вдома її чекає хтивий вітчим. Зустріти старих знайомих „втікачка” боїться. Лору ненавидить, бо вжахнулась від можливої перспективи.
Моя дружина якось „розговорила” дівчинку, познайомила з бабусею Настею, яка втомилася від самотності. Тож Аліна має дах над головою, підробляє на ринку вантажницею. Бо не хоче ні від кого залежати. Чи ладнає старенька з дівчиною? Ниточка довіри таки пролягла між ними.
Коротка післямова
Три маленькі історії... Але не такі вже й не варті уваги. Безробіття, злидні, втрата високих моральних цінностей, пияцтво, злочинність, розпуста взяли в заручники наше завтра – дітей. В комісії у справах неповнолітніх Дубенської міськ-ради кажуть, що не зменшується кількість юних жебраків, правопорушників, більшість яких – із малозабезпечених та неблагополучних сімей. Держава не може прихистити своїх соціальних сиріт. Насторожує, що чимало хлопчиків і дівчат зловживає (!) спиртним, вдається до токсичних речовин, байдикує. І часто замість шкільної парти опиняється на лавці підсудних.
Молодий прозаїк Олег Паламарчук написав казочку „Найгірше зло”. Зміст її простий, але значимий. Коли звітували сили Зла Сатані про заподіяне людям лихо, то головний чортище найбільше хвалив безхвостого Антипка, бо той навчав маленьких дітей творити зло. Антипка визнали героєм чортячого шабашу. Сатана дозволив йому навіть біля трону сісти. Казка казкою, та подумайте, чи є майбутнє у країни, де зло починають творити навіть діти. Між тим, офіційна статистика засвідчує, що нині майже 120 тисяч дітей – „вуличні”, неприкаяні
Олександр Довженко залишив нам у спадок пророчу фразу: „Складається краса... з перемоги Добра над Злом”. А добро – чисте, не померкне, як золото, — успадковується, передається як найдорожчий скарб від роду до роду. Тож давайте діяти так, аби юні отримали від старших, насамперед батьків, у спадок добро.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.