Їм би за шкільною партою сидіти

У пенітенціарній системі цих засуджених називають „специфічним контингентом”. Поміж 183 українських тюрем дев’ять відведено для злісних неповнолітніх правопорушників, які піддались оманливій ілюзії. Спокусившись на легку наживу (переважно за ними „числяться” крадіжки та пограбування), допустивши страшні вчинки, зокрема зґвалтування, юні зеки сповна розплачуються за скоєне, гірко каючись, проклинаючи час, коли стали на слизький шлях, злукавили, сфальшивили перед собою та суспільством.
За високими залізобетонними мурами Дубенської виправної трудової колонії, що вершаться колючим дротом, „прописані” майже 200 чиїхось синів і внуків, перебування яких тут регламентовано суворим і невблаганним режимом.

Краще б таке не бачити
А починається заґратована зона не в колишній тюрмі (колонію тут відкрили у червні вже далекого 1954-го), а в потязі, що доставляє цих незвичних пасажирів під конвоєм і в кайданах до древнього літописного граду. Бачив і я „десант” із чотирнадцяти-шістнадцятилітніх хлопчаків, що „висадивсь” на привокзальній площі. Скажу вам, сцена залишає не вельми приємний осад. По-перше, задумуєшся, чому такий молодий кримінальний світ, по-друге, подумки „ставиш” на місце етапованих власну кровинку. Їм би сидіти за шкільними партами, а не на в’язничних нарах. Обравши хибну слизьку стежину, перекреслили радість дитинства та юності з їх омріяними планами та сподіваннями.
Можливо, хтось із пострижених засуджених вважає себе „орлом” високого злету, та невдовзі зрозумів, що означає небо у клітинку, суворий і повсякчасний нагляд, коли навіть літньою поліською красою можна помилуватися через шпаринки поміж холодними залізними ґратами, з дня у день виконувати чужу волю.
Їх за списком військовики викликали з вагона, прозвучала команда: „Навприсядки – до залізної опори!” Колону зусібіч обступила охорона, пильно стежачи за кожним рухом хлопчаків, відтиснувши від них жалісливих бабусь. А там попарно припровадила до авто, що стояло край перону із працюючим мотором.
Звичайно, по-людськи було жаль каторжників, щоб вони не накоїли. Але йдеться про злочинців, хоч і неповнолітніх! Через годину за ними надовго зачиниться тюремна брама – доведеться адаптуватись у ізоляторі та забути про волю. Посягнувши на права та спокій громади, порушивши вікові традиції, пішовши урозріз із вимогами закону, вони самі себе загнали за ґрати. Матимуть вдосталь часу, аби проаналізувати власне „бурхливе” прожите. Підлітки різного віку, різних характерів і уподобань – скоєні ними проступки теж різні. Але в усіх зламані долі, усіх від звичних людських радощів відділяють вироки, що „дублюються” тюремними мурами. Монотонно і сіро протікає тут час. Головне, що доведеться забути про волю, до якої така далека відстань.

Впасти легко – піднятись важко
Час від часу центр громадських зв’язків управління внутрішніх справ області організовує зустрічі журналістів із керівниками та вихователями цієї напівзакритої установи. Мені вдалося побувати на одному з таких заходів. Задля справедливості відзначу, що у ВТК чимало робиться, аби полегшити умови перебування молодих злочинців за високими мурами. Начальник колони Сергій Макарчук поінформував, що останнім часом тут відбулися відчутні зміни, насамперед у питаннях зайнятості вихованців, створили для них належні умови відпочинку. Так, діють два механічно-складальні та ремонтні цехи, швейна й зварювальна дільниці. Освоєно випуск ручних поршневих насосів РО8-36 (навіть у Африку виріб транспортувавсь), інших товарів широкого вжитку. Упродовж „відсидки” (контингент від 14 до 22 років) юнаки мають можливість учитись у ПТУ (відкрите у 1972-му), а після обіду відвідувати уроки в середній школі (діє з 1990 року). Оволодівають різьбою по дереву, здобувають навики ремонтника взуття, ручного електрозварювальника. Невдовзі можна буде також здобути професію будівельника. Ті, які закінчили профтехучилище, працюють у цехах, що є доброю підмогою колонії: доводиться частину коштів для власних потреб заробляти самим. У приміщеннях чимало зелені, квітів. А ще відкрито кімнату-молільню, куди регулярно приходить настоятель сусідньої Григорівської церкви отець Євгеній. Веде із засудженими бесіди на морально-етичні теми, здійснює окремі треби. Дізнались, що один із вихованців став студентом Рівненського філіалу університету „Україна”, а кілька успішно „пройшли” зовнішнє незалежне тестування. І водночас є такі, які не вміють писати та читати.
Дубенська ВТК не пасе задніх серед споріднених установ. Це засвідчують традиційні фестивалі „Червона калина”, що проходять в Україні серед колоній, де відбувають покарання неповнолітні. До речі, серед вихованців є чимало мистецьки обдарованих людей, вправних спортсменів, у чому певна заслуга клубу, бібліотеки, різноманітних гуртків, секцій.
Вихователі можливо й співчувають юнакам, які схибили в житті. Співчувають, але не довіряють, бо ті втратили цю довіру необдуманою легковажністю. За свідченнями начальника колони, кожен п’ятий після „відсидки” знову повертається у місця позбавлення волі: поза тюремним мурами не так уже й легко „влитись” у жорстоке сьогодення.
Нехай за воротами й не таке життя, якого прагнуть вчорашні засуджені, але там – незалежність і свобода. І не завжди воно робиться, як людині хочеться. Тому нерідко є каяття, та немає вороття. Ото правду кажуть: добре вперед дивитись, та потрібно й назад оглядатись.
Василь Яноші,
Дубно.