Доглядальниця вийшла заміж за підопічного

По-перше, це єдиний такий випадок, відколи існує соціальний заклад, по-друге, подружжя живе в мирі, навіть дітки народились. Але правду кажуть: чому бути — того не минути. Завітавши днями в приміський Страклів, таки повернувся до інтригуючого запису в блокноті. Колеги пишаються Марією Час не дав легкої долі Марії та Василю Науменкам, та вони не гнулись під її ударами. І допомогло їм у цьому велике почуття, що спочатку розкривається, а тільки пізніше роздивляється. Того дня розмовляв із багатьма страклівцями. Відповідаючи на запитання: «Як ставитесь до незвичайного шлюбу?», кожні чотири із п’ятьох співрозмовників по-доброму дивувались вчинку односельчан. Нянечки з будинку-інтернату, якщо хочете, навіть пишались, що працюють поруч із такою самовідданою жіночкою, відзначали її сумлінність, лагідність, материнську жертовність. У Науменків одна обдумано говорить, інший — уважно слухає, один надихає, інша — заробляє. Але обоє щиро кохають. А коли одна із товарок іронічно зауважила, що «там немає чим захоплюватися, мовляв, давно б розбіглися, та людей соромно», то всипали їй няньки по саму зав’язку. — Чого кидаєш свої п’ять копійок, Олько, чого заздрісно кривиш губи? Якби у тебе зі Степаном так ладилось! Пройшов довгенькою вулицею Широкою, що одним кінцем впирається в поле. Чув різне: — Не було випадку щоб Науменки скандалили. У цій сім’ї немає поділу на «твої діти», й «мої діти» — є «наші діти». Маються часом із квасом, а порою — з водою, та не скаржаться на життя. Це про ту питаєте, яка із дурдому каліку взяла на свою голову? І дім добротний, і доброта в нім А ось і орієнтована «фігура», відлічив від неї по ліву сторону третє обійстя. Нічим воно не різниться від сусідніх. Добротній дім, криниця, кілька фруктових дерев, квіти в палісаднику, надвірні будівлі на просторому подвір’ї. Правда, до порогу веде суцільна підмостка для інвалідної коляски (заміняє пандуси). Та в сінях — зо два десятки різнокаліберних взуванок. Через те, що мешкає тут багато людей. А вже за кілька хвилин невисока статна чорнява господиня знайомить із худорлявим русявим чоловіком, вкритим на ліжку ковдрою. Міцний потиск руки, оціюючий погляд живих очей з-під окулярів. Оце і є 57-річний глава сім’ї пан Василь. Знайшли із ним порозуміння, що потрібно писати не лише про злих людей, але й про добрих. Бо в обох випадках історії чомусь вчать. Деталі власної одісеї розшифровувати не став, сказав лишень, що родом із Макарівського району столичної області, після закінчення технікуму працював будівельником на Оженинському цукровому заводі. Дружина померла. Чотирнадцять років тому ампутували йому ногу. Додалися ще хвороби (пізніше черговий лікар будинку-інтернату навів цілий «букет» їх у колишнього пацієнта), прикували до ліжка. Обставини склались так, що опинився в соціальному закладі Дубна. Дивлячись годинами у вікно, гнав від себе сумні думки, бо знав, що тіло, хай і немічне, підкоряється волі, а зусиллям її можна «вигнати» з себе будь-яку недугу. Десь читав, ніби сильні духом не хворіють. Та не все було так просто. Почав відмовляти хребет, не слухалась здорова нога, допікали внутрішні органи. Потягнулась сіра буденщина. Не раз мріяв про людину, котра б морально підтримала, зрозуміла, добрим словом розрадила. На нового хворого санітарка Марія увагу звернула не відразу. Вирішила про себе: — Якийсь дивний дід (а білобородому «дідові» ледь 43 рік пішов), постійно мовчить, книгу читає. «Розворушив» обстановку з часом його сусід по палаті говіркий Петро Анциферов. Напівжартома-напівсерйозно запрошував жіночку сідати (мовляв, мається жених), теми для розмов «підкидав». А 33-річна страклівчанка теж моральну травму пережила: помер чоловік Віктор, залишилася вдовою із шістьма дітьми на руках, найменшенькій щойно третій рік минув. Як ніхто, вона потребувала теплого слова, підтримки, мріяла про міцне чоловіче плече. Спочатку він здававсь дивним Не відразу відкрились серця людей, обділених долею. Та настав час, коли зрозуміли, що не можуть порізно, що одне одному потрібні, що слід крокувати поруч. Бо жити треба і дивному Василю, і зажуреній Марії. Як ховатимешся зі своєю бідою від людей, то й сонце не догодить. Правда, довгенько зважували, що «кинуть» у спільній котел. У жіночки — дитячий виводок, у якому четверо школярів. Нічого собі «додаток» до спільного життя. У чоловіка — «букет» хвороб, безпорадність, малий толк буде від нього новоспеченій сім’ї. А тут ще й «доброзичливці» нашіптували пані Марії: — Навіщо тобі каліка, пізніше каятимешся, що долю з ним зв’язала. Не любить він тебе, йде на все готовеньке. Не обминали «увагою» й пана Василя: — Хочеш на себе відповідальність за чужих дітей звалити? А якщо підуть ще й свої... Але в нещасті доля завжди залишає дверцята для виходу. Зваживши всі «за» і «проти», наші герої пішли на рішучий крок. Мати вдови, колишня словацька переселенка Сюзана Варга зайняла таку пропозицію: — Слухай доню, як тобі серце підказує. Ніхто не хоче бути одиноким навіть у раю. А нашому життю до раю, ой як далеко! Сам Василь по-філосовськи оцінює одруження. Сталось, мовляв, так, як писав великий поет: — Вона мене за муки полюбила, я ж полюбив за співчуття до них. І поїхала майбутня дружина в РАЦС на маршрутці, а майбутній чоловік — на інвалідному візку. То було тринадцять років тому. Що сказати про них? Науменки переконались, що тяжка повна торба, та ще тяжча порожня, зарплати дружина по десять місіців не отримувала, пенсію видавали частинами, бартером. А школярам Оксані, Наталі, Марусі, Мишку треба і одежину сяку-таку справити, і на книжки та учнівське причандалля копійка потрібна. Виручав город, тримали свиней, курей, індиків. Хто візьме на себе чужий клопіт? Були й значущі події за цей час. Провели газ до будинку. Справили гарні весілля Тетяні та Наталії, чотирьох внуків вже дочекались. Коли дванацять років тому пані Марія почула під час обстеження на УЗД, що народить двійню, мало до стелі не стрибала, бо добре знала: сім’я міцнішає спільними дітьми. Правда, чоловік і старші «притерлись». Доки дружина була на роботі, допомагав їм з уроками, ненав’язливими порадами. А тут ще й на світ Божий з’явились очікувані (нічого таїти) Катруся та Віта. Вірність — коли дивитись у одному напрямку Що таке життя? Це трохи радості (доля рідко буває тільки веселою), трохи надій, трохи любові й сподівань, а решта — скрипуче ярмо буденщини, особливо на селі, де півень замінює оперу й театр. Науменки погоджуються, що письменник Михайло Стельмах мав рацію, пишучи так. Не часто вдається главі сім’ї «вийти» на двір, поремонтувати щось із взуття (в молодості вчився на шевця). А копійка згодилася б: в сім’ї троє школярів, студентка Мирогощанського аграрного коледжу. На старших дітей гріх скаржитись. Михайло після школи на роботу влаштувався, Оксана щойно повернулась із Польщі, де була на заробітках. Головне, що діти визнали пана Василя батьком. Кожен має свій покіс: один — в руках, а другий — в душі. А ще мусить прожити свою, а не чужу долю. Нелегко інваліду, хотів би вагомий «покіс», принаймні, вагоміший, робити для сім’ї. Та коли кожен день, відведений «згори», сприймати як щастя, то це і буде щастям. Пишається пан Василь, що його поважають у сім’ї, що він потрібен дітям. Долаючи свої хуртовини, чоловік переконався: не мала б його душа спокійного пристановища, якби не дружинина вірність. Не так уже й часто подружжя між собою згадує слова любові й поваги, та на ділі пізнало, що кохання і вірність не в тому, аби дивитись одне на одного, а в тому, коли дивитись у одному напрямку. Як далі проляже їх життєва стежка — залежить від самих страклівців. Здалося мені, що багато значить обронена паном Василем фраза: — Можемо гордитись храмом, зведеним із любов’ю, в ім’я якої жінка навіть у 47 років готова подарувати чоловікові третю дитину.

Василь ЯНОШІ,

Дубно.