Дві долі впіймать неможливо

Сьогоднішній ранок в лікарні став для чоловіка чи не найщасливішим. Адже познайомився з жінкою, в якій побачив своє відображення. Спільного було багато чого, а крім того, в обох пошарпане долею життя, обоє знаходились зараз тут, в офтальмологічному відділені, де підліковували свій зір. В розмові з Тетяною Микола відчував, як оживає його серце, як нагрівається у жилах кров. Йому здавалося, що вони знають один одного уже тривалий час. Ніби зустрілись не сьогодні, а кілька десятків років назад. За цим всім незчувся чоловік, як і на уколи покликали. Все дивився на нову знайому, розпитував. У ході розмови Тетяна запросила його прийти після вечері на чай. Микола відмовитись від такої пропозиції просто не міг, адже всі його думки на той час полонила ця прекрасна жінка.
Ввечері, як і домовились, пили чай, розгадували кросворди. Тетяна розповіла про себе, свій діагноз, точно такий, як був і в Миколи. Далі чоловік запропонував пройтися перед сном, подихати свіжим повітрям. Надворі було тихо. З неба, ніби одним оком, підглядав місяць. Вони сіли на дерев’яну лаву, і знову полилась розмова. Микола усе думав: “Що ми робимо? Чому вона погодилась піти зі мною, адже знає, що я одружений, маю двох дітей? Чому взагалі не звертає уваги на мою обручку, невже й вона відчуває те саме, що й моє серце? “. Жінці і справді дуже подобався Микола. Він був щирий, врівноважений, по-чоловічому розсудливий. Вона заплющила очі на те, що він мав сім’ю. Бо ж зараз він з нею, а не з кимось іншим, і насолоджувалась його присутністю. Тетяна відчувала, як його душа тягнеться до неї, як його погляди змушують її зректися усього, що було до їхнього знайомства. Вона забула все. Її серце тепер билось в унісон з серцем Миколи. Жінка закохалась. Закохалась по-справжньому.
Невдовзі Тетяна сповістила Миколі: “Я покохала тебе з першого погляду. Ти став для мене усім найціннішим, що маю в цьому житті. Переїжджай жити до мене. Буду піклуватись про тебе, про твій зір, бо ж знаю твою проблему, як свою власну.” Микола стояв, мов на роздоріжжі. Йому подобалась Тетяна. Не знав, що й відповісти. Та згодом спокійно повів:
— Ти ж знаєш, що я одружений, є дружина, діти. Навіщо я тобі? Знайдеш собі іншого, адже ще молода.
— Без тебе я не бачу свого майбутнього, свого життя. Ти той, ким доля винагородила мене за всі мої страждання. Довірся мені і своєму серцю.
Що було робити після цього? Микола кілька днів ходив, мов у рот води набрав. Не їв, не пив і не спав. Уже й лікарі занепокоїлись: не раз питали, що сталось? Та чоловік давав заспокійливу відповідь. Але на душі в самого було зовсім не спокійно.
Серце чоловіка боліло так, ніби його стисли у лещатах, коли повідомив сім’ю, що йде до іншої. Дружина плакала, вмовляла не робити цього, але чоловік був непорушним у своєму рішенні. Не пошкодував дітей, які хапали його за руки і намагались стримати, коли вантажив у авто свої речі. Байдужою стала і дружина. Лише глянув на прощання збентеженим поглядом на неї і поцілував дітей. А вони плакали, ніби бачили батька востаннє. Витерши краєм платтячка сльози, меншенька Оля промовила услід: “Приходь до нас в гості, тату, будь ласка”. Машина поїхала, а жінка з дітьми ще довго дивилась услід ще рідному чоловіку, їй так хотілося бути з ним, але було по-іншому. Ледве знайшла в собі сили завести дітей в будинок та покласти спати. А сама ні на хвилину за всю ніч не зімкнула очей. Усе думала про Миколу. Нелегко їй було у той час. Та назад усе не повернеш, хоч як би хотілося.
Микола з Тетяною жили, як і всі інші. Піклувались один про одного, підтримували у нелегкі часи. На людях були завжди стримані та ввічливі. Але невдовзі в їхньому любовному механізмі ніби щось зламалось. Усе пішло під укіс, їхнє спільне життя втратило всі барви кохання. Суперечки виникали на рівному місці. Микола розумів, що їхній корабель сів на мілину, і чи вдасться йому пливти далі в морі кохання, чи ні, залежатиме тільки від них. Тому й намагався все залагоджувати мирним шляхом, шукав компроміс. Але все це не принесло ніяких дивідендів. Тетяну наче підмінили. Не міг впізнати ту, якій до ніг поклав своє серце і душу, заради якої залишив дружину і маленьких дітей. Микола дивився на неї, але впізнати не міг. Від тої Тетяни залишилось тільки ім’я та голос, більш нічого.
Розв’язка наступила невдовзі. Чоловік, повертаючись з роботи додому, ніби передчував щось недобре. Серце вилітало з грудей. Ноги ледве несли його стомлене за день тіло. Коли зайшов у хату, то оторопів. За столом Тетяна обіймалась з невідомим йому чоловіком. Микола хотів щось сказати, та язик не повернувсь. Чоловік як став у порозі, так і застиг.
— Давно хотіла тобі сказати, Миколо, — повела натомість жінка. — У мене є інший, ось він перед тобою. Мені набридло з тобою няньчитись, як з малою дитиною. Собі інколи не можу ради дати, а то ще за тобою дивитись треба. Так от, послухай: ми з Іваном хочемо, щоб ти до ранку звільнив моє помешкання. Шукай собі інше житло.
Сказавши це, Тетяна обхопила незнайомця за шию й поцілувала, ніби глузуючи. У Миколи навернулись сльози. Він плакав, мов мала дитина. Адже все його життя занапастила ця підступна жінка. Його доля була понівечена і побита горем. Чоловік розумів, що у всьому винен сам, адже особисто приймав доленосні рішення. І ось до чого все дійшло. Намагався впіймати дві долі, а лишився без жодної. Микола стояв, мов на роздоріжжі.
Його душа тремтіла. А в голові була одна лиш думка: куди йому іти і де знайти прихисток для пораненого і зневаженого серця?

Василь ТИТЕЧКО,
с. Мале Вербче Сарненського р-ну.