Рівне:

Створення та просування сайтів

А про гордість чомусь забуваємо

Особливий погляд 13-травня, 2010, 10:539 prov 1 073
Корчанин Іовим Михалюк був цікавим співрозмовником. Ветеран війни і праці розміняв дев’ятий десяток літ, бачив чимало, мав об’єктивні судження про окремі проблеми непевного сьогодення, доказово відстоював власну позицію.
Нелегко доводилось вдівцю вік доживати, та не опускався до приниження, а вражав селянською розсудливістю, покладаючись на власний розум, руки та можливості.
Торік земляк покинув цей світ. Але спогади його залишилися...
“Сусідка Тетяна сповідує канони церкви Євангельських Християн – баптистів, відвідує церкву “Єпіфанія”. Частенько їхній громаді надходить “гуманітарка” від одновірців Німеччини, Голландії, США. Ось і нещодавно надіслали декілька тюків з одягом, білизною, предметами широкого вжитку із Баварії. Хвалилась, що можна було знайти майже нові кофтини, ковдри, простирадла. У Молитовному домі є декілька жінок, які постійно сортують надіслане. Ще й мене запрошували, аби щось собі підібрав. Знала б молодичка, якої образи завдала цією пропозицією мені, колишньому фронтовику!
Впевнений, що багатьом не сподобаються мої слова. Чи то затюкані гіркими негараздами, чи то заколисані постійними запевненнями представників влади, що Захід нам допоможе, чи через нашу ментальність, чи з якихось інших причин, але помаленьку ми змирились з отими закордонними подачками. Скажімо, більшість моїх сусідів без емоцій сприймають звістку про нове надходження вантажів із якоїсь Європейської країни. Ще й гордяться, мовляв про українців там не забувають. Хоча такі факти можна оцінювати й з іншого боку.
Майже сорок років був педагогом, і завжди вчив вихованців бути гордими, мати гідність не ганьбити рідну землю. Що ж бачимо нині? Боляче усвідомлювати, що німецькі, англійські, голландські сім’ї збирають продовольство, медикаменти, одяг, аби полегшити долю українців у цей непростий для нашої спільноти час. Люди за кордоном проймаються нашими негараздами, від щирого серця прагнуть допомогти. І треба подякувати доброзичливцям за чуйність, співпереживання. Але, з іншого боку, не залишає думка: “А чого ми варті самі, до чого дійшли? Наче останні злидні, приймаємо чужу милість. Хіба це не велетенський сором?”
Так, в Україну прийшла біда – катастрофа на ЧАЕС даватиметься взнаки ще не один рік. Не вистачало ліків, спеціалістів, обладнання, багатьох треба було відправити на лікування в іноземні клініки. Це один вид допомоги, від якої гріх відмовлятися, особливо коли йдеться про здоров’я юних. Як не подякувати за таку турботу, скажімо, кубинським медикам? Хоч, якщо відверто, й нашим за два десятиліття після аварії на ЧАЕС можна було б не лише бідкатись, але й самим більше робити. Чому ж ми змирились із тим, що багатьох влаштовує, коли їхніх дітей годують і одягають із посилок “гуманітарки”? Це ж святий і першочерговий обов’язок батьків!
Сам виріс на Поліссі в багатодітній сім’ї. Десять ротів потребували постійних батьківських турбот. Працювали мама з татом тяжко, та й діти не байдикували. Хоч і складно було в тридцяті роки минулого століття, а кусень хліба мали. На трудодні платили мало, зароблених грошей ледь на сталінські позики вистачало. Уже в дитячі роки я знав не лише смак, але й ціну гіркого селянського окрайця. Набідувалась сім’я – не дай, Боже, нікому! Та не простягали рук по милостиню. І в нашому селі Велика Деражня, що в Новгород-Волинському районі на Житомирщині, просив тільки один чоловік: був калікою, одиноким, не міг заробити на життя. І односельці підсобляли нещасному, хто чим міг.
Повірте, нині далеко не гірший час. Голоду в нас поки що немає, та й одягаються люди гарно – не так, як у далекі тридцяті роки чи в пізнішу повоєнну пору.
Сам пройшов нелегкими фронтовими дорогами, як і четверо моїх братів (троє полягли в боях). Звільняв Рівне, Дубно, Броди, був тяжко поранений. День Перемоги зустрів у тиловому евакогоспіталі за Уралом. Отже, набачивсь людських сліз та сирітського горя. Важко доводилось після війни всім, та дітей не залишали в біді, їм приділяли увагу не лише батьки, але й держава, громадськість.
Можливо, я надто категоричний, однак у сім’ях нині менше займаються вихованням синів і дочок, ніж колись. Та і в школах рідко розповідають, хто ми є, якого роду. Ось і біжать хлопчаки до іноземних машин у надії отримати жувальну гумку, банку з-під пива чи еротичний журнальчик. А дівчата? Далеко не всі їдуть за кордон лише через економічні негаразди. Невже старшим байдуже, якими виростуть їхні діти, що обміняють свою гордість на кольорову коробку чи флягу з-під заморського товару, на “принади” закордонного борделю?
Розумію, гордість – справа непогана, коли підкріплена вчасною зарплатнею батьків, безкоштовним навчанням у ВНЗ та медичним обслуговуванням. Мені, як колишньому математикові, неважко порівняти борги України з її національним бюджетом, зрозуміти, куди йде наше суспільство, які фінансові можливості більшості родин, і яких зусиль вони докладають, аби жити гідно, як і личить гордій нації. По суті, добрими намірами на папері залишилися положення з економічної реформи президента: в країні панує дикий ринок, все тісніше затягується ціновий зашморг, правлять бал багатії. То, може, краще наводити лад у власному домі, ніж сподіватися на допомогу з-за “бугра”, працювати так, щоб ні внукам, ні правнукам не було соромно за старших, а юні зростали в праці? А ще щоб добре знали: свій хліб завжди смачніший і солодший від поданого, хай і з добрими намірами”.

Василь ЯНОШІ,
Дубно.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору